Леся Лисенко. Проза

Правда

Прочинені двері з теплого квітневого вечора до київського Будинку вчених. Відкрита лекція Костянтина Сіґова перед гуртом небайдужих – нібито ще одна презентація української версії “Словника європейських філософій”. Та цього разу все було трохи інакше. А все тому, що темою (ледь не написалося “для медитації”) для вслухань, міркувань і запитань директор Центру Європейських гуманітарних досліджень НаУКМА та НВО “Дух і літера” обрав правду. “Сонце правди” (про це поняття говорив у своїй лекції К. С., і тоді пригадувалися сподівання на “синів сонця правди” з Шевченкового “Єретика”) кинуло промінь світла в сутінках, коли перед початком лекції всі встали – хвилина мовчання за загиблими у новій Катинській трагедії.

Коли жаска звістка вдарила в серце, першими осмисленими словами було: “…це ваша година тепер і влада темряви” (Лк 22:53), адже час і місце катастрофи просто змушувало сприймати подію не лише в її страхітливій реальності, а й у певному символічному вимірі.

 ***

Символічною і багатою на розмаїті сенси була й лекція.

Промовистим є те, що ініціатива створення цього “Лексикону неперекладностей” виходить із Франції, мова якої тривалий час була міжнародною мовою культури та науки. Коли такий культурний привілей почав втрачатися, французькі інтелектуали відчули загроженість своєї мови, того особливого й неповторного, що вона несе, й, мабуть, зрозуміли подібні ж давніші побоювання європейських сусідів. Проект, започаткований Барбарою Кассен, виявляє багатство і своєрідність кожної європейської культури – державних чи навіть недержавних націй (баскської), – той дорогоцінний внесок, який вони роблять у європейський вулик. Зрозуміло, що така постава знайшла вдячний відгук в Україні. Згадаймо, як Потебня, йдучи за Гумбольдтом, наполягав: картина світу, витворена окремим народом у мові, має свої відмінності і саме тому є цінністю для спільноти націй, адже жоден кут зору виявляється не всеохопним.

Про те, чим є для нас таке видання, писалося й говорилося вже чимало. А яку лепту може принести слов’янський світ? За свідченням Костянтина Сігова радше незвичним для західних європейців виявилось одночасне поєднання у слові правда значення “істини” та “справедливості”, а також наявність антоніма – неправда (і знову згадується Шевченків “Єретик”: “Кругом неправда і неволя…”).

“Мисленне древо” правди широке й галузисте. Із кореня “-прав-” виросли правити, право, правило, правильний, виправляти, правувати, справа, справедливий, правочин, справді, справдешній, праведний і далі, далі… Сукупність однокореневих слів у синхронії, підтверджена видатними пам’ятками нашої правової культури (“Руська правда”, “Правда Ярославичів”, “Мірило праведне”) історія й досі утримують у нашій свідомості невідривність дійсного від належного. І ця питома “неперекладність” є, напевно, дарунком перекладачів-товмачів Святого Писання. Костянтин Сігов звернув увагу слухачів (дуже кваліфікованих слухачів) на те, що така ж сполука значень притаманна юдейській та грецькій традиції. Коли в Євангелії Христос каже: “Я є дорога, правда і життя”, то саме для нас, спадкоємців перекладачів Септуагінти, найбільш очевидним є відтінок належності й чесноти, якою має бути “вразливість на добро і зло”, що є одним із визначень справедливості.

Цікаво було б запитати знавців давніх мов про таке. Коли Пилат запитує “Що є правда (в іншому перекладі: “Що таке істина”)?” (Ів 18:38), чи вжито відповідник нашої правди, чи інше слово. Адже для нас істина – тільки частковий синонім правди, вона відділена від неї своєю абстрактною об’єктивністю. Завдяки наявності слова істина ми можемо сказати, що “правд багато, а істина одна”, виявляючи і такий спосіб у слові правда не його частковість, а радше небезсторонність. А от, приміром, у польській мові слова істина немає, воно перекладається як prawda, часом prawdanajwyzsza, а щодо “Руської правди” доводиться залучати до пояснення однокореневого слова “prawodawstwo”.

Слово правда має аж три антоніми: брехня, неправда і кривда. Цей факт увиразнює множинність значень. Брехня наголошує значення відповідності до реальності, неправда приєднує до заперечення поняття про несправедливість, а кривда – це відступ, відхилення від правди, правила, правильного, справедливого, який відчувається емоційно. Кривда теж має свою однокореневу родину: кривдити, кривдник, скривджений, криводушний, кривоприсяга і навіть кривопророк.

Тож імовірно, що правда в нашій культурі поєднує поняття про 1) відповідність чогось із реальністю; 2) належність і співмірність між діянням і воздаянням; 3) закон; 4) відповідність із ідеалом чи зразком; 5) перемогу над неправдою (поширене у фольклорі); 6) відсутність кривди – образи. Тобто моральний і особистісний аспект правди – це те, що зберегла наша мова.

Є чудовий вислів: Ех Orientemlux, ех Oxidentemlex. Маються на увазі два крила європейської традиції: християнство та римське право, віра в Бога та у верховенство закону. Обидві половини рівно важливі, хоча, можливо, зараз перша з них потребує підтримки. І наша правда здається мені такою часточкою “світла зі Сходу”.

Нам усім потрібна правда.