Леся Лисенко. Поезії

Поезії Відгуки Проза Фотоальбом
Вернуться на главную

Тінь тіней

2000

Підвівши голову, блукаючи очима
в холодних присмеркових небесах,
помітиш, що старий Чумацький Шлях
вже геть не той… Яка тому причина

з остудою незвіданого мариш.
Які конфігурації галактик,
якого Всесвіту зірчастий клаптик
покаже ніч? Колись давно товариш

юнацьких мандрів містом, серцем, духом,
– Додому? Іншим разом, іншим галсом,
чи іншим простором, чи іншим часом…–
езотерично белькотав на вухо.

Нові провалля і відроги Шляху
безмовні, наче попіл чи полин…
Нехай це навіть привиди хмарин –
у світотвір новий ходім без страху…

ПЕЙЗАЖІ ЗСЕРЕДИНИ

* * *

Дахом дощ пробіг навшпиньках
так лисиця мокрим лісом
обережно, чуйно, прудко
зосереджено біжить.
Потім крилами в повітря
вдарив птах, мені не знаний,
і повітря обізвалось
наче бубон голосний
Тишком-нишком лист кленовий
сплив на землю сіро-чорну,
і в жалобу ліс убрався –
це ж упав останній лист.
Всі ці звуки, шепiт, тишу
виворожив дощ звичайний
i моя прадавня звичка уявляти бозна-що.

СНОВ

Тече, немов повільна кров
флегматика з північної країни,
час;а під ним снується Снов,
верткий, у темряві незримий,
і ось на пагорб невисокий
підступно заповзає спокій.

Віддатись тиші тут, на сіні
передосінніх теплих лук,
віддати серце в густо-сині
легкі обійми божих рук
і зупинити рух емоцій
до себе, десь на тому боці.

Невже є вірогідність стану
по-над собою і над тим,
що виникає, в’ється, тане
навколо, як блакитний дим,
поза реальність і словом
на тихих схилах по-над Сновом?

Дрібоче по стежині жінка,
натомлені коханці йдуть,
скінчилася мала зупинка
і світ поновлює свій путь,
і Снов шумить, і зірка гасне,
і сонце сходить своєчасно.

* * *

Збуджений в тихому ритмі задуми,
кулик болотний іде до води,
сонце зітхаюче лиже сліди,
день починаєсь не сльотний
в лінії Ворожба – Суми.

Збуджені в тихому ритмі задуми,
ми, наче кулик, йдемо до води,
ми задля цього тяглися сюди,
в сонця зітхаючий вулик
в лінії Ворожба – Суми.

Славтесь, павучі еолові струни,
хрестик дрібний, що веде до води,
все, що було взагалі і завжди,
все, що корисне і що бур’яни
в лінії Ворожба – Суми.

 

* * *

Ми вийшли з-поза хитрих крат
дерев оголених, вугластих,
і сонця золотий сигнат
підтверджує права – по рясту

ходити, плакати, зродить
хоча б не радість, а розраду,
і з пуп’янка в щасливу мить
збуйніти цвітом серед саду

дощових сплесків, пелюсток,
білявих тонів і півтонів.
Ми вийшли в сад, пройшли місток,
ми стоїмо на оболоні,

і перед нами мокрий світ,
новонароджений, червоний,
ще несвідомий власних віт,
і кореня, і плоду в кроні.

 

* * *

Про що ви мовчите без мене, лісе,
коли я плачу тут сама?
Йде з мого голосу луна,
а з вашого мовчання пісне.

Пробачте прикре слово, милий доме
мого зітхання, тишини.
Стоять над водами млини,
і меле час давно відоме.

За чим сумуєте без мене, брате,
між простору повільних хвиль?
Я бачу: бути тут – звідтіль,
то жити деревом підтятим.

 

* * *

Я хочу тіло дерева відчути –
рукою, шкірою, всією кров’ю –
горбки, нерівності, заглибини і зморшки,
погладити до сліду на долоні.

Я прагну голос дерева почути –
розмову крони і зітхання гілки,
і той безгласний струмінь під корою,
перед яким душа ніяковіє.

О дерево-одноліток, я мрію
до тебе пригорнутись на хвилину.
О батьку-древе, під благословення
руки твоєї прихилитись маю.
Діброво, гаю, боре, лісе, пущо,
моя родино, джерело для спраглих!

 

* * *

Завмерле дерево минаю мовчки я
І не будитиму його теплом долоні.
Хай мирно спить життя в древеснім лоні,
Як під корою криги – течія.

Той шепіт крови, порухи єства
В собі самій я чую щохвилини.
Нехай зима як сон нечутно лине
Понад тобою, дерево, сестра.

Якби й людина вміла ціпеніти,
Байдуже перечікувать негоду,
У тиші й темряві плекати брості роду,
І навесні вкриватись буйним цвітом!

 

* * *

Ось пучкою торкаюся кори.
У борозенках висохла живиця.
Як гарно в небо крізь гілля дивиться
І Хтось на тебе дивиться згори.

На пагорбі, серед гарячих трав
Із деревом коліно до коліна
Віддатися думок неясних плину…
Якби ще й коник лоскотно сюрчав.

Сосна, сосна, і глиця – наче хмара
Прозоро-щільна, на гілках легка.
І зводиться несміливо рука,
Щоб пригорнуть минулого примару.

 

* * *

Цей гіркуватий запах, ці каштани,
Дуби і липи з темною корою:
Немов пошерхлі губи ніжно й шорстко
На ласку рук вона відповідає.

Це мокре зілля, три малих дзвіночки
Ясніють несподівано, невчасно
На сиво-волохатому стебельці
Своїм сердечним тоном фіалковим.

Осіннє небо в сірому серпанку.
Як тепла хустка, зігріває очі.
Здається, буде вічність замість ночі.
Напевно, буде вічність замість ранку.
 

КВІТКА

хвилина провисання пелюсток
на ланцюжку молекул
між двома
сукупностями матеріалу
столом
фарбованим на біло
де колись
повітря кулька залишила слід
і темно-помаранчевим суцвіттям
хвилина умовчання
нахилюсь
отим суцвіттям найтемнішим з жовтих
хвилино линь

 

* * *

На смітнику листя, обгорток, коробок,
старих черевиків, заліза і скла,
як миша в реторті, знайшлася весна –
таким-от нехитрим робом.

Знайшлося і птаство, і небо, і тінь
сітчаста, гілляста – на лавах,
знайшлась анемона голівка білява,
томління, бажання і лінь.

І все це повернеться знов залюбки,
як дощ – з високості донизу,
на смітник обгорток, коробок, заліза,
між ламане пір’я і м’яті вінки.

 

* * *

Ось місто у весни перед порогом,
квітуючі дерева пахнуть Богом,

солодкий запах розкладу й буяння,
прозорого повітря колисання,

і патички весніючого глоду,
і небо – тепле, світле – на погоду,

і пари, стиснуті пожадливою млостю,
трава в торішнім листі, як в корості,

загублений в будівлях дальній грім,
і повна пика місяця над ним.

 

* * *

Вузенька смужка пляжу понад морем,
а там лежить чи жінка, чи дівчисько,
закочує холоші, в морі бродить
рибалка. Риба грає. В небі чисто.

Гарячий день, зеленим пахнуть кручі,
І-цзин пророчить гармонійні числа,
над хвилями і погляд, ніби дотик.
Схилився над вершею. В серці чисто.

 

* * *

Вже вигустився вечір
на заході синьою хмарою,
снігу білі овечки
вмостились до сну отарою.

І перед полем просторим, уже тьмяніючим,
якийсь перехожий чекає повного місяця.
 

* * *

Такий собі тепленький уік-енд,
Вертають всі охочі до природи.
На магістралі біло-синій стенд
Для водія обмежує свободи.
І, може, нас чекає сон-не сон,
Щось краще, аніж телемарафон.


* * *

Парким автобусом в неділю
за місто, ближче до води,
заплутане пахуче гілля,
кущі жовтцю і лободи.

І ось дерева в дивних позах
виходять на зелений кін,
і чвалом, чвалом дикі грози,
хриплять і пирхають, як кінь.

Все трішечки провінціальне:
на сцені справжній кінь, і бас –
відомий глядачам по чайній
аматор пива і ковбас.
 

* * *

Тепло в трамваї.
Вечірній туман
за вікнами. Місяць сходить.
Місто зникає.
Міста нема.
Ліс заступає обрій.

Вийти. Торкнутись
шорсткої кори.
Почути, як вітер зітхає.
В темряві ночі знайти кольори.
Але тут зупинки немає.
 

* * *

В тумані правий берег. Між деревами
Десенка крутить. Ось мій любий міст:
бики позначено трьома зеленими.
проліт – червоним. Земляний укіс:

тут повертають на Рибальський острів.
А нам – вперед. Петрівка, всі бігом.
Туман тремтить. Це пізня, сіра осінь
Зникає за автобусним вікном.
 

* * *

Що нагадує вогник бакена
серед річки, надвечір?
В голові стільки крутиться всякого,
тягарем придавлює плечі.

Човен і лабіринт в очереті.
Блукання, і вже в чорноті
хто з нас помітив нарешті
створу вогники золоті?

Ні, звичайно, зелені й червоні,
але ждані і шукані довго.
Лінія на долоні.
Нитка річки. Життєва дорога.
 

* * *

Хмара-гора над Дніпром на рівнині –
скелі ясніші, ущелини темні.
Вгадує око сосни і сині
чисті струмки й стежки потаємні.

Над Киселівкою плутає вечір.
Нижче у ніч вже занурено сходи.
В ясно-темніючій порожнечі
образ у-шуй – гори і води.
 

* * *

Злиденне вогнище безсніжної зими
на березі майбутнього каналу.
Зігріти душу – тут вогню замало,
бо завелике хмарище пітьми.

Сміється, висунув малого язика:
– Сідай поближче на холодні дошки,
замерзлі пальці відігрієш трошки –
привітним жестом оживе рука.
 

ВІРШІ ДО МІСЯЦЯ
(в напрямку хокку)

ВЕСНА

нічна хмара
неіснуючий колір
невідома субстанція
коли біля неї сяє
половинка місяця
що згадує зворушена душа
з якої захмарної глибини
синій промінь торкає серце
 

ЛІТО

сяюча волосинко
народжуваного місяця
якби тебе носити
в старому медальйоні
десь коло серця
 

ОСІНЬ

ти зараз істинний
оранжевий місяцю уповні
поки не здійнявся високо
можемо бачити твій маєстат
м’якого вересневого вечора
 

ЗИМА

вішаючи білизну морозяної ночі
розтираю ниючі пальці
милуюся повним місяцем
 

* * *

Ялино
твоє широке гілля
розкрилося на всі чотири боки
сидячи під твоїм шатром
мандруєш очима з гілки на гілку
щаблями запаморочливої подвійної спіралі
дев’ятирічний хлопчик
що вилізши на паркан
часто блукає своїм серденьком у небі
а може й багато далі
він міг би напевно
дряпаючи руки і збиваючи коліна
дістатись захмарних світів
і притискаючи до живота
перелякану теплу золоту квочку
весело повернутися
ялино
твій двохсотрічний стовбур
міцне повніюче тіло
груди повні живиці
недоторкані золотаві шишки
нечутно опиняються долі
місячної ночі твоя чаруюча чорнота
відбувається як таємнича подія
ялино
 

* * *

Дерево
дроздове дерево
схвильоване музичне щебетання
зелені і строкато-чорні плями
так перемішано що годі розібрати
де тіло птаха й де тільце листка
вже завтра чорні полетять за море
а післязавтра зжовкнуть всі зелені
за вітром полетять – шукати чорних
 

* * *

Ріка і небо кольору асфальту
такий же човен
в сірому плащі
сидить рибалка
мочить довгу вудку
коли синицю зловить на гачок
побачить що сидів сторч головою
 

* * *

Літак, що підіймається вже поночі.
Вогні на крилах ті ж, які маркують
бики невидимого мосту в темних водах…
У річищі, що зводиться так стрімко,
гуляють чорні хвилі. Там пловець,
віддавшися на волю сновидіння,
серед малих і більших зір пірнає
у незглибиме. Сплесків, блисків гра
по місячній доріжці йде до Бога…
 

ВІРШІ ЛИСТОПАДУ

* * *

Коштовним багрянцем горить верхів’я клена
і кожна жилка в ще зеленій кроні
передчуває неминучі зміни
тяжка ти шапко осені-владарки
 

* * *

Листок на гілці сторожкий горобчик
протягне вітер обережну руку
тріпне крилом і вже його немає
 

* * *

Нарешті сніг
лягає окрушина до окрушини
замерзлою піною часу
це на поверхні
глибше
у склистій зеленавій хвилі
перемелені припливом на дріб’язок
події нашого життя
надто рідко вдається побачити
рожеву мушлю
неушкоджену амфору
 

* * *

Пасмо туману з’являються так непомітно
берег примхливий окреслює так ідеально
тепла ріка як рука на постелі

Спокій і тиша простерті над клаптиком світу
в сутінків перші хвилини даруєш видющим
Господи сяючий німб над святою водою
 

* * *

Початок вечора. І крига у затоці
примарним сяєвом, де мокрого бузку
розчинена краплина, спалахне –
ще мить, і уцілілі ліхтірі
такий самий відтінок несміливо
у ненадійному неоні підбирають,
і витерте дощем і снігом хутро
зимової землі здригнеться раптом,
немов у нетривкому сні біжить
кудись наш пес, вже ось-ось дожене
свою весняну довговуху мрію…
 

* * *

Класичний круглий місяць з-поза хмар
над вересневим вечором спливає,
на сплеск один сплітає й сповиває
фабричні риштування й естакаду
всеукраїнським синім сумом саду
який вже склав пожертву на вівтар.

Коли б тривала мить оця, коли б,
та не краплиною, а з повної дійниці
напитись спокою осіннього і міці
в передчутті морозу і завії –
вже проминули Спаси й Маковія
і спечено новий пахучий хліб.
 

* * *

Сестро-акаціє,те, що тремтить твоя
видно, бо жовтий квадратик вікна ще горить.
Вітер з півночного сходу пече, як горілка,
випита з холоду. Мить наче серце щемить.

В затишку крісла. У затишку темряви, тиші.
З болем, його самотою. Набридлий цвіркун,
той, що у слусі живе, зумерить і невидимі пише
дозвукові ноти в стилі дінастії Moon.

Місяць за рогом будинку. Сьогодні – це отвір,
ясно окреслений вихід туди, де нема…
Чого? Там просто відсутність, розімкнений обрій,
сутність, присутність, тривання… Балакать дарма.

Сестро-акаціє! Шарпає вітер і мучить
гілку на жовтому чорну. І місяць злетів,
як іграшкове люстерко, в якому сліпуча
тінь невимовного, тінь віри гідного, тінь…
 

НЕОКЛАСИКАМ

Підвівся Оріон, розтав набридлий сніг,
тепло лоскоче у землі насіння,
у поспіху забрунькував бузок.
І після недовершених відлиг
ще несміливе вранішнє проміння
розсипав світом сонячний візок.

Такому дневі сей класичний стиль
пасує, наче лаври – Аполлону,
але цей лавр непрохано гірчить:
згадаймо темряву і глиб могил
тих, що вірші складали аж до скону,
а нині дивляться на нас через блакить.
 

* * *

Блакитиний дріб’язок. Це – незабудки.
Ще мокрий з повені лужок.
Озерце з темною водою.

Над плесом похилилась вудка.
На цьогорічний моріжок
Ступаєш вперше босою ногою.

На волі вибуяли сосни.
Пахтіння перського бузку
і щебет, кумкання, роїння

Та сонячне проміння млосне
Над жовтим розсипом піску.
В усьому видно руку Провідіння.
 

* * *

Як щемно охряним піскам
де джерело
під вітром висихає висихає
нездатне видушить останньої сльозини
і концентричні кола осаду як зріз
повітряного древа ненадовго
позначать місце втрати-страти
ізсунуться бархани
зморшки шкіри
пустелі-носорога
зникне рана
у жовтій глибині
і над наступним
можливо вже останнім джерелом
заниє вітер поховальну пісню
 

МОНАСТИРСЬКИЙ СОБОР У РЕЙМСІ

Жива і тепла, наче бік Левіафана,
у бризках листя кам’яна стіна
поволі випливає в море ночі.

Тут штиль – і тиша просто незрівнянна,
і весняного подиху луна
за мур садка виходить неохоче.

Високою кормою корабля
старих часів – тисячолітній неф
з архангельським шатром вітрил чи крил.

Далеко залишається земля,
і між стрімкими хвилями дерев
молитва б’є фонтаном в небосхил.
 

* * *

Припавши вухом до грудей піску
Дніпрового виразно чую звуки
чи мої менші тупопять завзято
чи то спиняючись на зарубках років
нерівно б’ється серце
Так здалося
А вітер крихітний для нього і волосся
це темний ліс
блукає як в траві
перебираючи по одній волосинці
каштанові і сиві полічивши
на мокрий шовк побриженого ширу
біжить навшпиньках мовчки потаймиру
Галуззя верб вкраїнського відтінку
де жовтий щедро вмішано в зелений
покивує поблажливо і мудро
припавши листям до грудей піску
 

* * *

Тремтяча весна, що навшпиньках по хмарах бреде,
по хмарі, що в сірому череві сни найбіліші колише,
по хмарі, що в лоні тяжкому ховає рої невагомих

упертих крихких пластівців, що з нізвідки в ніде
на рівні вікна так примхливо, чи, може, простіше –
безтямно – штовхаються нині і присно. Й утоми

сповільнений подих, в якому той джазовий хрип
(гнусавости тінь, у якій силует саксофону
щоразу поблискує попри морози й прогнози),

вже змішано з духом ще сплячих дерев і коли б
вловити той порух, в якому майбутнього гону
шаліючих соків відлуння. Тремкі верболози

холодними пальцями прагнуть долоню знайти,
до слуху торкнутися хоче синиці дрібушка,
зимові серця побажала збудить безіменна

істота небесного світла, своєї мети
дійти забаглося підґрунтя притумленим душам…
Все сонмище воль і хотінь вирушає шляхом
Рівнодення.
 

* * *

Зима ринула, наче біла лава
і затопила все – найменші зморшки
й найтонші тріщинки землі і неба.

З іскріння починається відправа
морозів і відлиг – така завдовжки,
щоб сталося, що треба і не треба.

В убранні теплому і холоди – забава
сніжком, як огірком похрумать трошки,
а потім плавай, наче та амеба

під власним дахом, де є добра кава
і є любов до гробової дошки,
і є тепла невтолена потреба.
 

* * *

Здаються теплими дерева на морозі.
Шорстка кора, неначе збита вовна
і цей смиренний вигляд: що ж, зима.
Переживемо, перебудемо по змозі,
знов чаша неба білим снігом повна,
і ми цю чашу вип’ємо до дна.
 

* * *

В повітрі переливчастість та сама,
що і на шийці голуба. Й опуклість
крила голубки.
В сніжних вигинах землі
є досконалість сплячої Венери.
цнотливий жест пасує білизні…
 

* * *

Хмарним ранком зацвітають абрикоси,
мокре зілля мокру землю укриває,
хмарний шар повітря – цілі стоси
свіжого повітря. І безкрає

біле небо, ледь підсинене недбало,
дух потоптаних сережок, дух тополі.
Може, це для щастя і замало,
а проте для радості – доволі.
 

* * *

Спокій просторої луки, навкіл обставленої деревами;
небо вечірнє з хмарами жовтогарячими і рожевими;
згодом в бузкових глибинах Венера, і видно: маліє,
дух медунки спливає, як запашна олія

крапля за краплею в душу; щебет щасливий плисок;
кумкання унісонне з маленьких озерець; список
втішних принад поповнити можна до нескінченности
п’яніючи рівновагою мінливости й незнищенности.
 

* * *

Соснові стовбури занурені у світло,
в глибинах спеки сяяня і тінь
ліниво міняться за коливанням гілки.

Це – мерехтіння променів у плесі,
пливеш у чистих водах і торкнеш
зненацька водорость, кольку, як глиця.

Вона гойдається, немов прозорі стебла
нагрітого повітря над піском
оточеного соснами узлісся…
 

* * *

Як припадає небо до землі
у дощовий сіро-небесний ранок!
І лагідна – хоч прикладай до рани –
земля в гойдливій марлевій імлі

так тулиться і пуп’янки тугі
темнокоричневі, поморщені підносить,
що хочеться прошепотіти: досить,
пора ввійти, нарешті, в береги.

Ні, почекаймо. На одну ще мить,
допоки день розмежувати зможе
тремтіння гілки й овид, тим же дрожем
перейнятий. Роз’єднання щемить

неначе розріз. Тільки згодом біль
з’являється, спочатку непомітний,
і брунька в тріщинках розквітне. Квітне, квітне!
Випорскуючи із імлистих хвиль.
ПРОГУЛЯНКА ЛУКОЮ НАДВЕЧІР
Ліворуч на синьому щось як мовчущі литаври,
праворуч простерті над лугом дивно-рожеві крила.
Ліворуч –місяць уповні набуває форми і барви,
у тиші душа нарешті найменші чарунки розкрила.

Праворуч сховалось сонце і три фантастичні хмари,
такі геніально-сміливі, що віриш очам не зразу.
Це – вище від здивування, як віра вища, ніж чари,
і розум тут допускає тільки музичну фразу.

Безліч мільярдів років воля Творця дійсниться,
воля-свобода і воля у значенні сили злиті,
через безмежний простір душу торкає дісниця
імпульс творення сяє у випадковій миті.
 

* * *

                                                                 Присвята Пришвіну: «Весна світла,
                                                                 весна повітря, весна води…»

З теплого лігвища, вимощеного старанно
писком, хребтом і кінцівками, грітого тілом
впродовж зимового холоду, вийдеш несміло
просто під світло сяйливе, достоту нірванне.

Кліпаєш сліпо, а потів вдихаєш нектарний
дух розімлілого ґрунту і сплячої бруньки,
запах кори, під якою вже бродить, і трунки
майже готові. А потім, пізніше, прегарний

ляскіт на скреслих річках – лунко лускає крига,
вільні уламки води віддзеркалюють небо,
врешті – гримить. Певно знов неуважлива Геба
келих, шумлячий громами, пролила… І книга

цеї весни розгортається швидше, жвавіше,
птаство, і трави, й цвітіння, і дощ, і листочки
швидко випручуються зі снігової сорочки.
Чуєш енергію, наче звучання? І – тиша.
 

* * *

Гладеньке плесо з вербами і небом…
В глибинах більше світла, ніж вгорі…
За хвилю око ловить ніби змах…
Тінь птаха…
Рух плавця…
Чи подих думки…
 

* * *

Як сплячий пес здригається ріка,
під плівкою поверхні ходять рибки,
як сонним розумом блукають сни.

Персть листопаду, як мигдаль, гірка.
в повітрі ясність вимитої шибки,
ще додрімати треба до весни.

Душа ріки підноситься туманом –
а потім – хмара, сніговиця, повінь –
бродитиме, а річка мирно спить

не вповні довіряючи оманам
одвічних і таємних перетворень –
аж доки крига скресне й заболить…

Ця мить пробудження дорогоцінна –
за нею світло, і тепло, і зміна.
 

* * *

Ці в’язки світла – цівки молока –
біло-блакитним віялом сягають
дубів і сосон, й піняться в повітрі…

Небесна говда мирно споглядає
завжди нову отаву й джерело,
і кліпає чудовими очима…

І кругла хмара – сонячний престол –
підноситься в усій своїй пишноті
над річковими водами і лугом…

Довершений і досконалий час
тисячозвуким подихом триває
у світла просторі, якому ймення Бог…
 

ПИШУ, ЗГАДУЮЧИ БО-ЦЗЮЙ-І

Передосінній холод
плечі торкає вранці.
Тінь вербового листя
подібна до тіні бамбука,
та на пісках прирічних
напис не збережеться.
Тисячолітня далеч
звідси до вчителя Бо.
 

КОЛИСЬ...

                                                                    М. Рильському

Боже милий, ти, якого згадувать не можна всує,
як твоя сльоза прозорий, чистий небокрай,
і вологовуста осінь вдячним псом мене цілує,
ми йдемо на полювання в кольоровий гай.

Розсуваються поволі блакитнаві, надсучасні
дверi вересня і лісу, холодно рукам,
тихим кроком, слізним оком, сонцем, що в тумані гасне,
прослизнемо вдвох обабіч жовто-чорних брам.

Ані колір цей хижацький, ні зеленооке листя
не примусять повернутись до своїх осель,
осене, мисливцю бистрий, ми кохання домоглися –
вколо нас кружляє, липне, ластиться шосе.

Шо впіймає бідне серце в штучні сіти бракон’єрські,
нам туман срілецьку зброю жартом відібрав,
осінь писок похилила, похиляє очі пеські,
язиком гарячим лиже буру вовну трав.

Вміло, сміливо, безтямно розкладаємо принади,
в пищика дмемо, прямуєм там, де вальдшнеп сів,
та нінащо не здалися ремесла благі поради,
ми впіймали тільки себе в павутиння днів.
 

* * *

День схилявся. На полях
чистих і блакитних
молодий самотній птах
біле крильце виткнув,
теплим снігом у кущах
райський вечір витих.

І мисливці вийшли в ліс,
з ними біг собака,
дух дерев летів навскіс,
жданий, як Ітака,
виник на узліссі лис.
Він стояв і плакав.

Як вгадати джерело
сліз того звіряти,
як крихке довір’я скло
в слово увібгати?
І мовчання протекло,
наче серце втяте.

Надвечірняя зоря
нас дістала вістрям,
чорнопіняві моря
несли бранцям вісти,
неприручене звіря
зникло жовтим листям.
 

* * *

Море привітає нас вільною долонею,
досконало чистою, без каменя й злоби,
голубими жилками, шкірою солоною
приторкнеться серця, вистудить лоби.
Як коханці, будемо язиками бавитись,
лежачи удвох, впритул – люди і моря,
і будинки білені, розписані мальвами,
і зелено-кам’яні гори і поля.
 

* * *

Ліс тане в мряці. Замість лісу
провалля біле і пусте.
О небо, що я змислю,
аби заповнити провалля те?

Легеньке щось, м’яке на дотик,
і без людей, і без зірок,
щось геніальне, наче перший дротик,
несхибне, наче рок.

Щось зосереджене в одній хвилині,
щось на межі байдужості і сліз.
О небо, вибачай своїй дитині –
це мряка, що пожерла ліс.
 

* * *

Я відлечу листочком в’язу,
як каяком на тихих хвилях,
що вітер їх здійняв.

О, я не зникну так одразу –
ще ж ціла повітряна миля,
та ось і слід пропав
.
Стрибає день, як п’яний блазень,
каптан у латках жовто-синіх,
навколо зграя ґав.

Серед дерев людина – в’язень,
хоч знаю: серцем ми не винні,
світ мертвих не прийняв.
 

* * *

Смак осені – то смак води простої,
легкий і гіркуватий, ледь п’янить.
Іду назустріч з вільною рукою:
поразки мить – то перемоги мить.

Дух осені – то білий птах самотній,
для чужини душа його мала.
У глибині небес, в річок безодні
він губить пера з лівого крила.

Він проживе між темних ягід глоду
до теплих трав і молодих дощів.
Суть осені – то освятити воду,
з якої нам зростає ласка днів.
МІСЦЕПЕРЕБУВАННЯ
РЕКВІЄМ. ВИГУРІВЩИНА-ТРОЄЩИНА
Це ось наша земля
де лишились сліди прапрапредків
низки цяток і хрестиків вільного звіра і птаха
рясно зрошена потом і слізьми і кров’ю
Ці родючі ґрунти
що так радо приймали коріння
усіх вишень і яблунь і сливок і грушок
всю городину й зело
Ця рахманна рілля
де жили міліарди істоток
більших менших ще менших
Її тепла поверхня здригалась від тупоту коней
та від ходу отар і коров’ячих стад і навали прибульців
а із чорних глибин пробивались спокійні джерела
Це її небуття
відчуваю крізь тишу і товщу
річкового піску і гребінки залізобетону
плаче мертве насіння
Це її відбиття
виглядаю в небесній покрівлі
гурт хмарин зависає на місці ставка
а та синя прозорість
над садками за тисячі років ясніти звикала
Тільки небо лишилось іздавна
і тільки до неба
тягне очі від правильних ліній будинків і вулиць
в небі зорі й оранжевий місяць уповні
варіації хмар
від прозорих пір’їн до опуклих
білих чорних низьких дощових смерчоносних
очі д’горі
і як не повірити в Бога
та якби не п’ять метрів пісків
що до стогону тиснуть на груди
відлетіла б із Богом душа
 

* * *

Кіт миє язиком свій мурий смух.
Прекрасна лінія темніючої спинки,
як барокові капітелі, тішить око,

торкає сонце надвечірній пруг,
пофарбувавши в первісні відтінки
небесне склепіння високе і широке.

У цій печері всі ми живемо,
дивуючи віки забутим вмінням
своє єство у слово виливати.

Колись ми прорубаємо вікно
у тому, що здавалося незмінним,
і прийме в лоно нас Безмовна Мати.
 

ЦЯ КРАЇНА...
 

РІК 1973

Країно мила,
заткана цвітом,
любове гірка.
Чому не налита
силою
твоя рука?
Країно стара,
загублена
чайка в житах.
Ти вже давно відлюблена,
блакитна гора,
чи так?
Країно тепла,
заорана,
виконуєш урок.
Байдужа і тепла,
незморена,
твій шлях – від зірок.
 

РІК 1974. ДО ПЛУЖНИКОВОГО РЯДКА

Вкраїна, птах, голівкою повернений на південь,
співочий мій, вишневоокий птах.
В потоках простору, в потоках часу, semper idem:
Чумацький шлях внизу, вгорі Чумацький шлях.

Політ незмінно-вічний, твердо злитий
із часом в нерухомий ряд.
«Але яка нудьга – вперед летіти,
щоб повернутися назад».
 

РІК 1976. КЛАСИЧНА ЕПОХА

Час, як важка, велика піраміда,
триває стійко, незворушно.
І простір весь пояснений в Евкліда,
але душі так душно!

Цей світ поділений і чистий,
відміряно усього quantum satis,
а нам кортить: на скелі лізти,
чи берег моря. Й любощам віддатись.
 

РІК 1978. ЗВЕРТАННЯ

Ти, що лежиш під асфальтом,
чорна колиско коріння!
Тут я крутила сальто
в школі земного тяжіння.

Тут я навчилася грати
В ігри смішні й високі.
Край цей глядіть, пенати,
Чуйним, дбайливим оком.

Тут я спізнала кохання
до книжки, до скрипки, до тебе.
Земле мого чекання,
птах під крилом у неба.

Мов круче очко, синя,
красна ягідка глоду –
земле мого тяжіння,
земле мого народу!
 

РІК 1979

Вже світлофор нічний моргає жовтим оком,
ніч сунеться на місто сном глибоким.

Прокинутись ти прагнеш – але де там,
жахайся привидів і вір газетам.

Кохати прагнеш ти – але даремно,
занадто сон глухий і ніч занадто темна.

Творити прагнеш – але то дурниці,
занадто сумнівів в тобі, замало міці.

Але найгіршого ти ще не знаєш доти:
воно розвидниться, та без твоєї цноти.
 

РІК 1985

За вікном автобуса білі
вогні зустрічних машин.
Утома в душі і тілі.
Ще їхать п’ятнадцять хвилин.

Мовчать переважно люди.
В очах, під очима – тіні.
Картинка така, як всюди.
…Вже в другому поколінні.
 

РІК 1986

Коли у порожнечі неба
на місяць насувалась тінь,
як я благала, щоб мій розум
затемнив божевілля плин!

Геть, геть, логічні візерунки,
геть витівки асоціацій.
Дай, Боже, волі відпочити
в блаженній мряці!
 

РІК 1987

Земле, земле, із снігу і бруду,
і отруєних стронцієм трав!
Де душа твоя, матінко? – Всюди
у міжріччі Дніпра і Дністра.

Ще жива, ще відчутний подих.
Нахилившись, прислухайся, і –
понад схлипуванням негоди
чуєш слово своєї землі?
 

РІК 1988

В осінній темряві
у вичахлій черені
порожньо й тихо
такого вечора
багато дечого
іде до лиха

Холодним попелом
як сніжним кропивом
згасли дороги
і вітер поповзом
як мокрим мотузом
заплутав ноги

Родинне вогнище
божичів сонмище
прадавні міти
цвіркун у запічку
мовчун у закутку
не вгомонити
 

РІК 1989

У напівсні, породженім нудьгою,
розчаруванням, втомою, безсиллям
минають дні. Солодкою нугою
на яві снить фантазія безкрила.

Вже й не нудьга – виснажлива нудота:
ось відчуття, що визначає будень.
Доволі дневі і його турботи…
А завтра ми забудемо, що – люди.

Тут всі новітні европейські міти –
до дідька безкінечні серіали.
Читати, відчувати, розуміти –
цього і забагато, і замало.

Глуха самотність у глупоті ночі,
глухі години в темряві квартири
і не солодкі сни – а поторочі
незбутих мрій, незвершеної віри.

Дух віє там, де хоче. І над степом,
де звікували ми без глузду й згоди…
Історія жалобним вкрита крепом,
теперішнє ворожить на негоду…

Ой хмелю, хмелю, як ти наморочив,.
і ти, тверезосте, в якої хата скраю.
Коли ж молитва нам просвітлить очі
духовнії, і Божий меч відкрає

оту полуду, за якою світло…
Авжеж. Нова Утопія розквітла…
 

ПИСАННЯ ЗСЕРЕДИНИ
 

* * *

Прожитий мудро рік,
прожита тихо ніч
загубляться навік
в мурашнику сторіч.

Найсміливіший крок
і найщиріший крик
серед чужих стежок
загубляться навік.

Замулиться потік
і вимерзне трава.
Залишаться навік
слова, слова, слова.
 

ВТІЛЕННЯ СЛОВА

Постіймо, помовчмо, між нами
вода золота і мілка,
над нами, між вітряками
срібний живіт літака.

Дозвольмо повітрю між руки
зійти по блакитних слідах,
берімо легкі стародруки,
змісту шукаймо в картках.

Отут, між водою і небом,
читаймо пожовклі слова,
книжкова імла значеннєва,
кругом іде голова.

У колі туману і звуку
домисли звершують шлях,
думка злетить над науку.
... голубкою на вустах..
 

* * *

Ця думка ходить коло мене.
Ось день, а ось хвилина дня.
Ось хліб, а ось вино зелене.
Ця думка ходить коло мене,
хоча не прагну я знання.

Ця думка ходить коло мене.
Не хочу бачити, яка.
Мабуть, назавжди безіменна
ця думка ходить біля мене
отрутою в крові, п’янка.

Ця думка ходить коло мене.
Як острів миє течія,
як осінь м’якне коло клена,
ця думка ходить коло мене.
Вона в мені, вона – це я.
 

* * *

Біль в серці, у легенях. Боже мій,
чи я коли навчусь віддати крик,
як з вулика виходить рій новий,
як древо листя віддає щорік.

Чи я навчусь коли долати страх,
чи зможу тамувати переляк,
не боючись ні сміху, ані втрат,
віддати слово снігом на полях.

І знати, що снігу буде бруд,
що потовче його сліпа нога,
і знаючи, собі завдати труд,
який диктує правда і жага.
 

* * *

Як описати неможливість слова?
І серце рветься і вуста мовчать…
Не так, не так. Це боязке кохання.

І тихий очерет і мовчазна діброва –
малий дзвіночок музики начал …
Тонкий звучок – шелесь – і знов мовчання.

Як описати непотрібність слова
між звичних невідкладностей і діл?
Не так. Не так. Це лиш життя рутина.

І безгоміння світу знову й знову
як душу після сну приймає діл
зелений, нежаркий, передосінній.

Як оспівати невагоме слово?
Маріонетка любить мотузок,
для нього й павутинка непотрібна.

Навколо порожнеча пурпурова,
і дзвін цвіте, як молодий бузок,
мелодія пливе нечутно-срібна.
 

* * *

Ох, добування слова з-під турбот,
які на мозок тиснуть аж до болю,
цілком фізичного, коли шумить у вухах…

А висхле серце, відчаєм побите?
Шукання серед слізних сталактитів
живого ще, прозорого струмочка?

Не поминути й відчайдушні спроби
плекати душу, поки не схибнулась
над прірвою невіри і безсилля…

Воно вже й не ворушиться, не просить,
не прагне на світ Божий межи люди,
але існує. І тяжким зусиллям

все ж розправляє зім’яті листки.
 

* * *

Цвісти так боляче, із вірою і острахом,
стинатися від видив і прозрінь,
плисти таким самотнім хмарним островом,
минаючи і сутінь, й світло, й тінь.

Не дати зав’язі, осипатися попелом,
розтанути, не випавши дощем,
і відпустити слово вільним соколом,
залишитись з роздряпаним плечем.

Та милосердя Боже є для кожного,
усіх зболілих прийме під покров,
у царство думки і чуття неложного.
Покров покари упокорить кров…
 

* * *

Під мокрими деревами, удвох
з тим, що пручається, коли у слово бгаєш,
і тільки надаремно час прогаєш,
який ласкаво відпускає Бог

на розуміння, відчуття, молитву,
що їх повинна вчитися душа…
Чутливість? Звичка? Та не полиша
тебе мистецтво й ремесло ловитви,

коли сама – привабливе сильце
для вільних сенсів райдужно-крилатих.
Голубити, тулити, обіймати,
замкнути у думок міцне кільце.

А ці дерева – наче нагорода.
що в ній покора є і є свобода.
 

СНИ ЗСЕРЕДИНИ
 

* * *

Очима сну я бачила рослинку,
яка, хитаючись, спиналась над водою,
з води ж таки й масного пергною
вгвинтилась у повітря чисто й гінко.

Із себе два листки вона розкрила
і розгорнула їх тільця зім’яті,
у всесвіту легкій пістрявій шаті
вони скидались на маленькі крила

чи то метелика на літньому городі,
чи літачка поза межею звуку.
О душе, попусти свої докуки,
о душе, порадій новій пригоді.

Зіпнись на пальцях в найсіріший будень,
плід зав’яжи-но вузликом надії.
Вирощуй з думки і чуття – події,
із того, що було – оте, що буде.
 

* * *

Втискає сон в подушку як у пляж
над плесом незворушної води –
відбиток теплого на теплому й м’якому.

Тепло живе, але й воно – міраж,
у недовершено-хитливих снах броди
по кісточку як чапля на мілкому.

Секунда до пробудження.Шумить
сумирний дощ, покірний та сумний –
вода, вода, завіса, а не плесо.

Перед щоденним болем чуйна мить,
коли уже відв’язано човни,
та спокою ще не торкнулись весла.
 

* * *

проявляється ранок
як фотографія
увиразнюється невиразне
миттєва затримка дихання
очікування з крихтою надії
дрібкою остраху
може
поки ми перебували
в невидимому світі
стіни пересунулися
осердя одержало інший образ і ритм
розвиднюється світанок
нічної фотолабораторії
 

* * *

Дощ на світанку бавиться у соловейка,
свище, дзвенить і булькоче срібленим горлом,
сни і нічну маячню уже в ритмі рімейка
відредаговано в яву і кинуто в горно.

Сестро, вставай, бо уже прокидається місто,
діти у ліжечках дихають мирно і сонно,
марення яви і ночі змиває геть чисто
дощ на світанку, що сипле краплини із грона.
 

* * *

Ці звуки за вікном – немовби хтось
у меблями заставленім покої
блукає трохи з підстрибом, і ось
вже зараз пісні замурчить такої

яка спадає щастю на язик
у миті бездоганної свободи,
коли замислює спочилий мандрівник
провідати далекі гори й води.

Спасибі хмарі, ночі і дощу
за цей концерт без нот чи інструментів,
зате con anima… І я не пропущу
дарованих мені «нічних моментів».
 

НАДІЯ - ВІРА
 

* * *

Ось найтихіший з жестів самоти:
складаєш руки човником холодним
і в марнім намаганні осягти
безодні неба й тишини безодні

ти відпливаєш; хвиля б’є дрібна,
солоні води тихнуть голубами,
і небо прозираючи до дна,
ти рук своїх торкаєшся губами.
 

РІЗДВО

Ми з півником червоним на соломі,
смакують нам і яблука, й кутя,
у нашому червоностіннім домі
наразі це і щастя, і життя.

Росте мій півник, бо кутя поживна,
розходився, п’яненький, і крильми
розгонив вітер. Наша ж хатка дивна –
хитається; хитаємось і ми.

Мені відомий спосіб не хитатись:
пусте; свою змінити треба суть,
для цього треба з тілом розпрощатись
і знов малим і попелястим буть.

Лети, мій півнику, все вище, вище,
і колом закрутись, і просвіти
цю землю, це гаряче попелище,
чи зможе з нього яблуня зрости?
 

* * *

Чорний безлюд навкруги.
Тихо-тихо.
відпливають береги,
вітер диха.

Відпливає тепла синь,
теплі трави,
де приходив карий кінь
на отави.

Тихий безрух доокруж.
Темно-темно.
Криком спокою не руш –
все даремно.

Криком тишу сколихнем
на хвилину,
а вона не має меж
до загину.

Я за безцінь все віддам,
все, що маю –
хай побачу – небо, й там
птах ширяє.
 

* * *

Занадто часто, Боже, я тобі казала:
убий мене! А сонце знов встає,
сміється з мене, і гірке моє,
слабе на горе серце тішить мало.

Занадто часто я могла зізнатись
так, mea culpa, я дарма пишалась,
тоді, коли так мало залишалось,
до болю, до образи і до страти.

Занадто часто я не вміла щиро
забути, що то гордість і відплата,
і влізти, де пече, і де мене впіймати
нарешті може трясця чи порфіра.

Ех, то дарма! Я знов собі збрехала,
що врешті знаю, де живе чума,
Словесний шум, а мудрість же – німа .
І день новий мене втішає мало.
 

* * *

Шукаю у минулому пророка,
який передчував моє життя.
Стосую мудре скельце й мудре око,
і форму слів, і форму до лиття.

Питаю тих, що залишили слід
в книжках, малюнках – бідних подорожніх,
побачив хто з них мій далекий світ,
і кожний: «так, я бачив». Кожний, кожний!
ПОГОРІЛЬЦІ
Ми вбереглися від пожоги –
згорів здобуток:
латинню писані еклоги,
шляхетний смуток.

Ми стоїмо у повній тямі
під валом міста,
і тягне білий дим житами,
де тлить обійстя.

І для міщан ми надто бідні
і нетутешні,
на нас прокляттям впали злидні
і цвіт черешні.

Що ж, ми прямуємо в діброви
і вутлі груди
ми перетворимо на сховок
того, що буде.
 

ЗІРКА

Що значить ця маленька зірочка що припала до віконного скла?
скільки променів у її раменах ?
що вона освітлює?
ясла ?
обсерваторні бані?
останніх коханців цієї осени?
чиє серце обірветься аналогічно до її падіння ?
людське чи пташине?
чи випадковий гість біля телескопа зможе надати їй своє ім’я?
чи залишиться її легенький промінь під повіками дівчини
у волоссi якої вуста коханого
три пари очей чи вгледять її з ущелин розсвітленого міста?
а може це дефект зору?
 

ДО ПИТАННЯ

Місяць буває подібний до різних речей
інколи до опуклості
інколи до отвору
що ж сказати про щоденну низку
причин без наслідків і наслідків без причин
тільки те
що вона темно-зелена
інколи відзвонює сріблом
 

ДО ЯНГОЛА-ОХОРОНЦЯ

Янголе, голісінький, чи в шатах,
по-новому вчись мене втішати.

Прислухаєшся? Отак: не плач, дитино,
все – твоє, хоча б і смерть була під тином.

Все твоє, допоки вільний вірний мозок
перебрати, наче вишні, справи може,

наче вишні, розтрусити на піддашші,
розрізняючи, де добрі, де інакші.

Все – свобода, доки знаєш, що ти дієш,
Доки знаєш, що для тебе nulla dies

Sine linea і sapienti satis,
доти будеш серед лишенька сміятись.
 

* * *

Темний вітер, темний вечір, темна ніч.
Співбесідник зачинає темний спіч.
темне пиво, темний голос сипле маг,
темні очі, темний усміх на вустах.

Посиденьки, побігеньки в гастроном,
круглий місяць сипле світло за вікном,
філософія, суспільство, ФКП,
і розмови, як у темному купе.

Над столом же хилитаєсь, як чужа,
стосвічова наша лампочка – душа.
 

ГРА В КУБИКИ

Ось куб кімнати: кольорові стіни,
ось куб повітря з дощиком дрібним,
і куб трави, що вибилась із глини,
геологічні проби лесу й глин.

І кубик льоду у високій склянці,
і безліч інших елементів дня
печуть і ріжуть нетерплячі пальці
того, хто їх, розкидані, підняв.

Яка картинка з того всього буде –
людина несвідома, як дитя.
Отак і я складаю, пнусь, «як люди»,
а раптом там написано «життя»?
 

* * *

Невидимий дощ заводить нечутну розмову
асфальтове хмарище для почуттів непроникне,
сонмища не- виникають знову і знову –
негода, недоля, нестерпно, не може, не звикне.

Не звикне душа до звичайного. Просто не може.
Нестерпна їй нелюбов, неможлива, неспіввимірна.
Недоля навчить невимовного. Дякую, Боже,
негода Твоя – це є золото, ладан і смирна.
 

* * *

Хвиля повітря встає із камінного дна –
щільно закручений гребінь – гриф контрабаса,
відрухом мимовільним – назустріч струна
точно ляга на кілок, без зітхання, без гласа.

Чує вібрацію теплої деки рука,
очі фіксують тремтіння струни-волосіні,
стримано подих, завмерла велика ріка,
те, що зачаєне, тихо виходить із тіні.

Світло – люм’єр – просто в душу сліпучий потік,
запаморочення – радість – благословення –
і – безсловесний, безгучний, безпам’ятний крик,
що повертає живому божественне ймення.
 

* * *

Де зник ти? У яких глибинах змін
згубилася душа, яку я так любила?
Яка незнана інфернальна сила
так сколотила долі вільний плин?

Все хвиля вірогідности втопила –
розмову щиру і тепло хвилин
з тобою наодинці, й білий крин
запаморочливої ніжности. І крила

змахнули понад чорною водою,
вир вириває чорний камінь з ложа
і меле як млинок. Кровоточива

душа ще випливає із бідою
і біль її зміцняє, як полива
зміцняє глину. Болю, ласко Божа!
 

* * *

Останній прихисток поезії – пейзаж…
«Розбілено дощем недальній обрій…»
Від цих банальностей аж робиться недобре
і тягне на маленький епатаж.

Але душі незнана іпостась –
не та, що не скоряється уперто,
й не та, що «зубом часу» в порох стерта –
з колін повільним рухом підвелась

і голосом, розспіваним з молитви,
і поглядом роз’ясненим рече:
«Це нелюбов і крає, і пече
серця, що для любови, а не битви

були народжені, і ось тепер вони
приймають гарт, як здавна повелося,
і упадуть, як зрізане колосся,
зродивши зерно золоте з пітьми».
 

* * *

Біль, самотність, сумніви, гризоти
обступають щільно зусебіч
і предвічна хвиля – темна ніч –
вимиває порожнини й гроти.

Просто під ногами вже провалля
і якщо сахнутися устиг –
грудочка за грудкою з-під ніг
сиплеться. І в дно забита паля.

Пастка… пастка… Змерзлою спиною
відчуваєш порожнечу теж.
Це нагода вийти з-поза меж,
визначених дісности стіною.

Просто вгору. Пошепки і вголос,
зором, думкою, пробудженим чуттям
повертайся в Дім. Сюди – звідтам
проростай, як неминучий колос.

«Лесику, тримайся-но за хмари», –
так колись казав товариш мій:
молитовний оболок чи рій
огортає «половинку пари».

І душа, доповнена до міри,
щит надії набуває знов,
віднаходить втрачену любов
і стає вмістилищем для віри.
 

* * *

Сонне дихання доні – теплокрилий метелик –
злітає і спочиває на моєму плечі,
сплять сини за стіною по-хлоп’ячому неспокійно.
Зітхає маленький песик – і це мій світ уночі.

Наш тато знов у відрядженні, невдовзі пора до праці,
світає зараз по п’ятій, а скоро і я встаю,
розпаливши домашнє вогнище, ставлю кипіти
й смажити,
з недоспаних снів випручую молитву вранішню свою.

Тисячолітні речення, мільйоновусто намолені,
невидимо-видною стяжкою коливаються, як струна,
на грифах світів, сотворених Божим промислом
і сваволею,
що є і властивість людська, і наша спільна вина.

Господи, дай цілоденно повчатись в Твоїй господі,
певним ступати кроком слід у великий слід,
благослови прожити в своєму роді й народі,
все, на що стане сили, вивершити, як слід.

Не борони вдихати і видихати слово,
визволи від спокуси, та не від каяття,
вивільни серце й розум із сітей-тенет птахолова,
вільно дозволь припасти до джерела життя.

Донечко, потягусі, нумо будити хлопців,
песик благально дивитьсч: там, за вікном, трава.
Господи, покотилося… Хай при моєму боці
твердо стоїть молитва, поки душа жива.
 

23:23

Невидимий у темряві годинник
зеленим пише знаки на стіні:
полічено. Поміряно, поважено.

Ніч без зірок, немов міцний розчинник,
все суєтне і все дрібне в мені
понищила. І щиро, нерозважно

Душа зірвалась з прив’язі бажання
і опинилася, убога, в самоті
як веретено, звільнене з починку,

відчувши повноту перебування
у страсі Божім. Миті саме ті,
що певно важать більше від учинку.
 

* * *

Сніг спускається в темпі рапіду,
спеленало близьку перспективу ,
для зими сьогорічної – диво,
тим-то санки візьму – і поїду

вниз згори… Але рух, як в мімансі,
до смішного граційно-неспішний.
Пелюстки божевільної вишні –
пластівці снігові – ніби в трансі.

Та насправді все швидше і швидше
виринають зі снігу ялини,
й байдужіші щораз роковини,
а склепіння небесне – все вище.

Як піднятись туди, де у хмарі
джерело найчистішого світла.
де божественна вишня розквітла
і зоря, що її тріє царі

привітали, бо віру й науку
вони відали безпомилково,
і для них вчоловічене слово
пролунало ясніше від звуку.

І покинувши зразу дочасне,
воплотили знання це у дію,
і принесли у дарі надію,
що сіяння і диво не згасне.
 

* * *

Ніч… матінка болю, коли проявиться вповні,
операційним сяйвом сіється світло повні.

Глиця за шибкою й листя дихають холодно-чисто.
а звучання тривання назвати не маю хисту.

В капсулу часопростір згорнувся й завмер незрушно,
у замалій палаті тісно, самотньо, душно.

Понад водами болю млиться непевне сниво…
Дай урок зрозуміти, завданий милостиво!
 

* * *

                                                   Пам’яті Юрка Гудзя

Острів безсоння у повені  ночі:
Зітхнеш – а повітря як лід.
Темряви хвиля холодна шепоче –
її не перейдеш убрід.

Стиснене серце, зціплене слово
і думка в лещатах у туги.
Дійсність відвіяно вже як полову.
Вслухаюсь в мовчання друга.

Друже мій дальній, друже Ду Фу!
Існуєш в мовчанні? Мовчи ж.
Не вбгати ніколи в життя чи строфу
до болю довершений вірш...
 

ДОВГІ ВІРШІ
 

УКРАЇНА

Тисячоліть океанічні товщі
здіймаються над вічним суходолом,
де український кристалічний щит
боронить від потопів ріг достатку.
У чорних водах – риб глибинних вовчі
зубаті щелепи і голови, мов шолом,
й несамовиті очі – цілий рід
страховищ нашої історії. Та гадку

про «гад морських» облишмо. Дивовижі
ще не такі знайдемо в давніх діях –
від перших глечиків, богів і поховань
швидких кочівників й повільних орачів.
Одна біда завжди ламала крижі
культур, що виростали у надії
цівілізацією стати і за грань
археології прорватися. Плачі

нездійсненого з гаєм розмовляють,
а сіль землі, наш цвіт, мотор, еліта,
для кого затісним був рідний рай,
походом йшли на захід, південь, північ
із кличем «Слава!», і хоругва має
червоно-чорна. Й довгі-довгі літа
незрячі гречкосії з краю в край
все сіють, жнуть..і сплять до третіх півнів

між синню вод і сонцем золотим.
Ні, не вертають голови завзяті:
плодять новий народ в новій землі.
А брат молодший вкупі із вдовою
казки співа племінникам малим
і ліпить горщики із чужинецьким зятем,
і ріже хліб на спільному столі.
Спочатку все – з надією новою.

Та щойно відросте глава утята,
якийсь Котигорошко невмолимий
махне з плеча своєю булавою –
як не Балкани, то вже Третій Рим
приманює собі Марків Проклятих,
що лицарів, що богословів. Ними
замощено сто петербургів. Гноєм
лягли сини Дніпрової гори.

Чиї прокльони на мій рід упали?
Европи, що стогнала від Атілли?
Чи нерозквітлих весі, мері й чуді?
Чи кинутих своїх малих…німих?
Чи спільна чаша? Людських сил замало
Для тягаря проклять. Вони здушили
свобідне дихання народу, й люди
забули обійнять братів своїх.
Спотворено наш образ. Безголов’я
найпаче ж – зрада й нетерпимість злісна
на матір сина підняла, на брата – брата,
і розділився сам в собі наш дім.
Вже впившися таки своєю кров’ю
знедолений очікував: ось блисне
як меч караючий чи як знаряддя ката
шалена помста в п’ястуку твердім.

Війна, облуда, голод, моровиця,
падуча зірка, трус, Звізда Полин –
яка б Вкраїну кара не спостигла,
стогнало все: «диявол… попуст Божий…»,
а це лише верталася сториця
хлібів, замішаних сльозами. Часу плин
приносив наше нам – як овоч стиглий
в коліні сім по сімдесятім може.

Нема в Христа неправедного суду,
лише поучення підмайстрові життя,
і чим талантів більше – більший спит.
Грізною є Божественна Любов.
Жде милосердно, поки ми полуду
з очей відкинемо, і чисте каяття
укриє гріх як незреченний цвіт,
й синами Божими наречемося знов.
 

* * *

І Дантові, і Мандельштаму
Дійшовши свого віку середини
я опинилась в лісі без доріг.
Передзимова мряка сеї днини

ще не перетворилася на сніг,
але із гостротою сніговиці
обмацала із голови до ніг.

І в небі білому зблиснули спиці
невидимого колеса часів,
немовби іскри, вибиті із криці

тим дикуном, який тягучий спів
підносив у неспішному завзятті,
лупаючи свій кремінь, й тихо прів,

натруджуючи руки вузлуваті…
Та годі гаятися. Леопард
вже б’є хвостом, готуючись до раті.

Боязнь страждання – це одна із вад,
посутніх для сучасної людини,
як егоїзму всеохопний чад.

Тому з негарним криком лебединим
приймала я невідворотний біль
іще не відчуваючи провини
в собі самій. Це вітчизняний стиль –
«за що?», «чому мені, а не сусіду?» –
такі питання, наче хатній міль

все точать душу. Й привид суїциду
вже за спиною, хай поки в думках.
Але, на щастя, можна ще огиду

відчути і мерзкий раптовий жах
у митть гірку, коли ненависть здасться
можливою. Хоча це звичний шлях,

моє єство інакше. Хай нещастя
ненавидіти, як найтяжчий гріх
не спокушає душу. Хай їм трясця

тим «воріженькам»: їх завжди, мов бліх,
якщо шукатимеш назовні джерела,
з якого наточилось море лих.

Напевно, Божа сила помогла,
ні, ще не віра, а лише надія,
спочатку несмілива і мала,

на те, що в світі Вища сила діє,
і мають сенс страждання, і труди,
й жага, яка душею володіє,

якщо тебе вже післано сюди,
в цей час, в це тіло і у цю країну,
що запеклася в серці назавжди.
Й коли поставлено перед тобою стіну,
то не за тим, аби розбити лоб,
а щоб пізнати тій стіні причину

й не впасти в розпач від невдалих спроб,
псалом Давида нагадавши вічно новий:
«мого спасіння Господи, ісоп

пролий, аби очистити від крови,
і як пожертву сокрушенний дух,
прийми – покути спраглий і любови».

Замкни від всього злого зір і слух,
хай серце буде чуйне і видюще,
щоб гомін суєтних бажань ущух.

Тоді в дрімучій непролазній пущі
відчуєш ніби на щоці тепло
легкого подиху любови, й суще

прогляне, мов через промите скло
небесного віконця. Певний спокій
замешкає в душі, й чітке крило

змахне, мов хусточка, у ясности високій.
 

ЧЕКАННЯ
 

* * *

Третя зима
білим снігом сипле у вічі,
думка німа
білим світом знов розкошує,
горобина
і любов – все повторено двічі.

Зараз і десь –
за блакитними горами часу,
вічно і днесь
світ хитається човником вутлим
на перехрес-
тях торгових шляхів, де баркаси

йдуть в течії
з благовонним заморським товаром,
йдуть в течії
з грузом родючого гною,
тягнуть мої
листи і листя на пару.

В яві і снах
душі не торкнеться розлука,
темна сосна
дрібним пилком гілля зазаеленить,
третя весна
пустить води гуляти на луки.
 

* * *

Цікаво. Що це: так на серці тихо,
що чути крови біг і ріст клітин.
У звичности є немаленька втіха –
відчути шкірою часу повільний плин.

Рух слимака, який вологим тілом
торкається нерівностей кори,
і сонця рух, яке пригасло-білим
вогнем сповзає з хмарної гори.

Щонайніжніший з найніжніших равлик
на шорсткім древі стежечку кладе.
Незграбно-точно, як малий журавлик,
цибає лугом щастя молоде.
 

* * *

Дощ, і на гілці велика ворона.
Дощик дрібний, гілка біла, мов кістка.
Темряви мокро-солодке гроно.
Хистко у небі. Дуже хистко.

Дощ миє листя старих абрикосів.
Темряви живородяща пастка
очі вбирає. Голосу просить.
Брязкальце ночи тихо брязка.

Рама могла би тут бути біла.
Рама вікна, і навколо стіни.
Гілка і дощ, і пташине тіло –-
звична картина, незмінні зміни.
 

* * *

Трохи листя і трохи місяця,
чорний обрис на чорному тлі.
Чисте небо відчутно-високо,
і далекі шляхи землі.

Моє ліжко якраз посередині
в цій клепсидрі із ночі і дня.
І думки мої всі переведені
за поріг незнання і знання…
 

* * *

Зітхання, подих, ні – душа зелена
дерев нічних з’явилася до мене.

Дощ і прочинене вікно – причина,
того, що сталось небуденним чином:

душа, яка усім істотам спільна
з тобою нам відкрилась обопільно.

Я зрозуміла, що мені робити
цей тиждень, на не-зустрічі розбитий:

щокожний день у вузлика в’язати,
щоб не забути і не зловживати

чеканням тихим вагітної жінки,
чеканням мирним полів на обжинки.
 

* * *

Промінь благенький сніг зачепив краєм,
вітер несильний з деревом мертвим грає,
вечір надходить з шитвом, пранням і книжками,
поруч, в сусіди, матчем «Сокіл» – «Динамо»,
і календарна весна віддає заморожений ранок –
з присмаком любощів чистий, солодкий льодяник.
 

* * *

Нічний туман розсипчасто-молочний,
Дерев легкий, спокійний силует,
І ліхтарів туманно-жовті очі,
Кіт на даху, самотній кіт-поет.

І ти, дитя, такий же гість між нами,
Як цей туман чи свіжа зимна ніч,
Як ліхтарів жовтогарячі плями,
Й сама ця осінь з безліччю облич.
 

* * *

Холодний ранок в листопаді,
ще зовсім темно.
Туман не розійшовся з ночі,
колише землю.
Хитка матерія туману
і жовті клени.
Секундна стрілка йде по колу,
як кіт учений.
На кухні булькає каструлька,
на дошці морква –
начищена, руда, рівненька,
блискуча, мокра –
зітертий звичкою зломила
цей день іржавий,
неначе призма, наче мандарини
Акутагави.
 

КОХАННЯ – ЛЮБОВ
ANIMULA BLANDULA…

Се душечка набурмосена тихо:
ех, так його, з отим життям, до лиха.

Се осінь, перемелена на листя:
впаде на землю сніг і з’їсть все чисто.

Се холоднеча має наді мною силу,
а все тепло – в тобі, далекий милий.
 

* * *

Хвора хатка душі без кохання наріжного каменю,
похилилися стіни, дах світить дірками та латами,
і благенькі притичини під стропами переламаними,
у віконниці вітер – верби галузками патлатими.

Шкребеться, шкребеться вітер, як песик , незвичний
до холоду,
у хаті немає протягів, але і тепла не надбано,
світло лампи прозоре, наче сусальне золото,
хатки каркас проступає деревами
мертво-брунатними.

Тицяє мокрим пальцем сніг у єдину шибочку,
що він, кому показує, мабуть, ніколи не знатиму,
ми з цвіркуном заклякли – він в запічку,
я на припічку.
Леле, невже я милого кучерями не гратиму?
 

* * *

Прощання і прощення – два уміння,
які набуваєш кров’ю.
Уміння прощати. Уміння прощатись
з любов’ю.

Як вперше пече,
як розум страждає,
як серце тужить.
Над сплаканими очима
крук чорнодзьобий кружить.
 

* * *

У давніх теплих і мілких морях,
де дрібочка до дрібочки горнулась
в надії стати цілим,
там
бульбашкою піни виник доторк,
первинний змисл первинного тільця,
такого нетривалого й малого.
Воно не мало вух, очей і серця,
що вже казати – глузду, та звідтам
прозора в’язь вологого торкання
снувалася і до цієї ночі,
коли позаду бачення і слово,
проникнення й зітхання, навіть запах,
лиш найдавніше – доторк – в’яже нас.
 

* * *

– Пані, погляньте, Ви щось загубили.
– Дурничка. То серце моє.
Бодлер
Низький і нерівний місяць
для всіх дорослих порожній,
порожне кощаве місто,
напідпитку перехожі.

Щось на бруківку впало.
Це ніч, тринадцяте травня.
Самого серца замало,
є заборгованість давня.

Треба мерщій віддати,
щоб гріх не впав на сумління,
вітчизни дим волохатий,
спів солов’я на калині.
 

* * *

Замерзлий кущ бузку. Листки у барві хакі.
На метених доріжках сніг з піском.
І чорна галич – розділові знаки,
рясніє ними снігу зимний том.

Гай-гай, яка картинка неяскрава.
Нових-старих слідів неясний друк.
Якнайбанальніша історія, їй-право.
Знов серце лунко падає на брук.
 

* * *

Осіння ніч, так, наче все гаразд,
разом зі мною розпускає пояс,
а час повзе, як пасажирський поїзд,
повільно, зупиняючись щораз.

У хаті тепло. Затишок книжок
мене обгорне, ніби по-старому,
і ритм нічний мою щоденну втому
жене на сну зелений моріжок.

І наче я не знала самоти,
безтямно пустку обіймають руки,
вони не хочуть визнати розпуки,
яку не обминуть, не перейти.
 

* * *

Око трамваю
ніч прозирає
наскрізь.
В сумці пакунки,
думка на думку –
навхрест.

Несу додому
новеньку втому
на зміну.
На ліжку й сьогодні
стисну холодні
коліна.
 

* * *

Знов біля мене вже звичні риси,
рук твоїх сила, твоє тепло,
яструбом ніч наді мною висить,
все позмовкало, все відійшло.

Завжди, назавжди в пазурах ночі
розум розгублений, серце слабе,
стискую міцно руки, охочі
грати з тобою, кохати тебе.

Житиму, житиму, доки набридне,
що ж бо тут вдієш? Ми малі.
Рано чи пізно життя моє бідне
збільшить і так мертву масу Землі.
 

* * *

Небо за хмарами, небо за ґратами
темного саду й тихого дня,
швидко вже ніч зорепадами гратиме,
швидко залишусь одненьким-одна.

Швидко в очах моїх небо загубиться,
стиснеться серце на камінь дурний,
шинами, сміхом пищатиме вулиця,
дертиме вуха саміській-самій.

В серці просторо. Немає коханого
слова, предмета, мрії чи тіла,
травами жовто-сухими, рахманними
напхано душу і розум, мій милий.

Тож і кохання моє, наче листячко,
десь там лежить поміж дрантя життя,
кров мені плаче; тисячно, тисячно
прагну відчуження і забуття.

Ні, я з тобою навіки зашлюблена,
світ зав’язався тобою на смерть.
Щастя кохане недолюблене,
Жовтого листя ясніюча персть.
 

СПІВАНКА ДЛЯ ЛЮБКА

Ой вточилась кров
з молодої рани
як стояв зі мнов
мій коханий
То не кров сочить
а то слово родить
у єдину мить
до вуст підходить
І на питво
його єство
не надається
юшить та гей
не – із грудей
до – серця
Чи серце твоє
визбирує
оте не знаю
в діброві цеберце
з серця до серця
слово стікає
А в цеберці пливе
човном листочок
ти ж моє біляве
подай голосочок
А по небі пливе
листочок крильцем
спиваймо нове
вино нахильці
Нове вино
наливаємо
у новії міхи
не розірветься
не розіллється
шумовиння втіхи
І ми удвох
на синій мох
на руту-м’яту
нове життя
слово-дитя
початок
 

* * *

Мене лизнув язик вогню,
душі торкнулась рука розлуки,
і зараз я світ зімну,
як простирадло чи мокрі луки.

О як ми були давно!
Бажання кашлем хрипить у грудях,
гливке і чорне ночі дно,
і тхне самота, як собача буда.

Місяцю, вийди, небо
білу сльозу зрони наді мною,
моє кохане «треба»,
ще не поряд, ще за стіною,

ще за дверима,
ще на порозі,
ще біля столу,
ще біля мене,
о золота пелена
народженого в бозі!
 

* * *

Як важко вірити, що ти один
в обіймах іншої людини.
У всесвіті існує безліч змін,
лише самотність – елемент незмінний.

Як важко вірити, що ти один,
коли перед очима тільки стеля,
і хворий стос твоїх нудних годин
зростає над тобою, ніби скеля.

Як важко вірити, що ти один,
що ти для себе джерело і гирло,
коли в очах сльоза, а на вустах полин.
Людина...ще одна… юрма... все вірно!
 

* * *

Один метелик ліг в траву,
а другий хоче біля нього.
О світе, доки я живу,
не збуду випадку малого,

коли і я лягла між трав,
а ти навпочіпках дивився,
як день до вечора припав
і безсоромно з ним любився.
 

* * *

Тунель, і світло – наче зблиск ножа,
вагон метро мої думки хитає,
але на кожній станції, на жаль,
висить табличка: виходу немає.

Ми перманентно крутимось – даремно,
нам Данте рiзні кола визначає,
але послухай, я благаю ревно,
ти не кажи, що виходу немає.
 

* * *

Хутчій, хутчій вулицею йди,
когось чекаєш? Не жди, не жди,
серце втопилось в безодні тіла,
думка-пташка геть відлетіла,

слід на асфальті сочить як рана,
бідна голівка моя некохана!
Місто вдягає дощові плащі –
вулицею йди – мерщій, мерщій!
 

* * *

Я прагну тебе, коханий,
коханням, яке втомилось.
Голублю тебе очима,
які нічого не бачать,
Торкаю тебе руками,
які почуття не мають:
Коханням, яке втомилось,
я прагну тебе кохати.

Вода, вогонь, повітря,
ти, земле, даруйте, милі,
Сухим залишається тіло,
хіть не запалює пальців,
Зітхання не ширить груди,
губи не розтуляє:

Даруйте силу – ти, земле,
вода, вогонь, повітря.
Тримайте мене на слові,
колись у мені тремтіла
Довіра до власного серця,
до тіла його довіра.

О простір-їжак: все болем,
о час, наче дятел в мозку,
Коли затремтіло слово,
тримайте мене, тримайте!
 

* * *

Знов, гай-гай, ота розлука.
В пінявих каштанах
синьоносі мудрі круки
розкричались зрана.

– Кара, кара, – проказали, –
карооким кралям,
аеропорти, вокзали,
відданість печалям.

Стисніть серце у кавалок,
вийміть з тіла душу.
–Що тут вдієш, все замало,
все кохати мушу.

Наче місяць – голий, білий
в порожнечі ночi,
так моє кохання, милий,
хочу чи не хочу.
 

* * *

Не досить щастя, не досить,
слова наші вітер носить,
а погляди вечір їсть.

Ще радості не доволі,
мруть сподівання кволі,
і думка – набридлий гість.

Даремно, серце, даремно
ти плачеш, коли вже темно:
у вічі не зазирнеш,

Врятуєшся за умови,
що знаєш жести любови
й не знаєш любови меж.
 

* * *

Дай відчути тебе.
Як повітряна куля, легкий,
оболонкою липнеш до мене під подихом вітру,
чисте небо, збіговисько ґав розглядає цю хитру
невідому машину? істоту? Газети, плювки.

Що всередині там? А нічого, на хлопський наш
глузд.
Оболонка, ідея, канати і прапор держави.
Винахідник складає секунди в старенький, іржавий,
ще дідівський годинник, й сюрчка прикладає до вуст.

Але там є повітря, а в ньому – цвітіння і дим,
все, чим пахне у вільному лузі всередині літа,
літня лінь понад зіллям зім’ятим розлита.
– Гей-но, бачиш, маліє, змалів незникаючий дім.

Відрубали канати, і висне над юрмами «ах»,
полетіли мішечки з піском, і ми теж полетіли,
вся душа – в небесах, в небесах майже втрачене тіло,
біля нас тільки білий, у Біблії згаданий птах.
 

МАЛЮНОК НА РИСОВОМУ ПАПЕРІ

Я віднайшла прадавній пристрій для вмирання.
Глянь: щире поле, трохи снігу, трохи вітру,
сенсей тримає королівську цитру
там, на картках, відкритих навмання.

Далеко за чагарником подертим
твій слід, коханий, вже нерозрізнимий,
куріпки мерзнуть, теплий подих гине з ними,
і сніжна курява ковтає кілометри.

Чи можна жити безвiсти i знати,
що ти брудний зсередини, мов глина,
i що твоя душа, на жаль, єдина
вже почала й продовжує вмирати?
 

* * *

Мій любий, коханий, солодкий, відсутній,
як мирно спливають хвилини,
як тихо я сходжу у часу глибини,
у часу згасаючу сутність.

І плямкає млосно годинник покутній,
так тонко, сумірно, єдиний,
і ліпить із мене, із жовтої глини
якісь неосмнслені крутні.

І жить у невчасі так легко, так згідно,
і настрій сприймати несильний, погідний,
в чеканні з тобою, без тебе,

з тобою, відсутній, в хвилині і днині,
в моїй безвимірній чудній самотині,
якраз посерединi неба.
 

* * *

Я заблукала між трьох слів,
стою, і мовчу, і знаю,
скельця згубились, недобачаю
високих соснових пнiв.

Капле живиця, липну вустами
до теплих рудих тіл,
світ поділився навпіл,
на тебе й мене, а саме

на радість і розпач. Зграя
білих птахів тече,
світло паде мечем,
я тебе кохаю.
 

* * *

Удруге в бідний мозок електроди
вживилі; і моя нещасна плоть
здіймав ламент, і скресають води,
і в мареві зникає горизонт.

Подразнення загострі, як на мене,
на ультразвуці завмирає крик,
зітхнути, думку звести – все проблема,
коли не ти, а бiль до тебе звик.

І розглядаючись безрадно на всі боки,
душа себе не може осягти,
мов той маленький кріль рожевоокий,
який гризе морквиику самоти.
 

* * *

Забрали тебе від мого обличчя
нишком,
лежить на столі нерозрізана чиста
книжка,
стоїть на вікні невідкоркована
пляшка,
місяць прип’явся в небо, як мідна
бляшка.
Мовчить у кутку нерозстілена біла
постіль,
не поприходили п’яні нудьгою
гості,
очком хмільним горить нерозбита
чарка,
кров вточилась з руки і котиться
шпарко.
Забрали тебе від мого обличчя
потай,
ніч рівно гуде, як з відірваним хвостиком
нота.
 

* * *

Кохання – така штука,
яка приводить відчай,
кохання – коло звуку,
повторенего двічі.

Тут, в саміському центрі
і на переферії
мають місце Деметрі
вже непідвладні події.

Донечка Персефона
їсть зернятка гранату,
падає сніжна запона
як сяйно-білі ґрати.

Ми добровільно йдемо
у затінок і мовчання,
у підсвідоме, підземне.
Така-от штука кохання.
 

* * *

Напівосянна тобою, о мадонно,
я стишила зухвалий крок,
і наді мною неба чорна крона
із зав’яззю зірок.

І бiля мене – нерішучість досвіду,
і біля мене сумнів самоти,
і біля мене радість: встати вдосвіта
і до небес звернутися на ти.

Знов брати ніж і краяти від себе,
і кров’ю харкати, і дякувати Богу,
який штовхнув кохання на мою дорогу,
все – щоб побачити червоно-чорне небо?
 

* * *


Пізній місяць помаранчввою шкіркою
Ріг достатку виплюнув на кпини.
Послизнусь, впаду на денце неба,
і не встигнеш, не впіймаєш, мій єдиний.
 

КОМФОРТ

Тобі незручно так тримати руку
/тут прохання протягом 5 хв. послухати касету
із записом сміху/
мені було б зручно стояти перед тобою
навколішках
на розсипаній гречці
на площі
назавжди
 

* * *

страждання забуло кричати
і стало нервовим вузлом
зав’язаним твердо як ріжок хустини
щоб не забути
 

* * *

Це мій дім
мій холодний дім
голос потопає в глухому повітрі
доторк давно вже став неможливий
серце прагне битися в ритмі годинника
встати зварити випрати прибрати
але виходить не завжди
на жаль
на щастя
дім неприхильний до сердечних затинань
радість і воля не в ньому
можливо в мені
зім’яті зігнуті
це мій дім
тут мій паросток
мій пуп’янок
моє зернятко
 

* * *


Я не люблю
коли кінчається кохання
і терпне рука під головою того хто поруч
порожевілою шкірою пробігає мороз цупкими
пальцями
сонку волохатий метелику
сірими крилами вкрий роздратований мозок
(адже з його порад знову зневажливо не
скористалися)
що крутить заїжджену платівку
«незборимий сум самотности»
 

* * *

Прощай, коханнячко, прощай,
вже осінь дощ спуска додолу,
жене надію босу й голу
ген за далекий небокрай.

Прощай, мій милий, поспішай
до давніх звичок, давніх друзів,
що ж, кожен має по заслузі:
ти – чорний спокій, я – відчай.

Прощай, солодкий, спочивай
від всіх порабол і гіпербол,
від слід де треба і не треба.
Прощай, прощай...
 

* * *


Через не хочу, через не можу
поверни його, світе, мені,
поверни мою тінь перехожу,
що згоріла тепер у вогні.

Тінь, душа моя, де ти, де ти,
нема милого, й тінь пішла.
Ет, набридли всі вірші. Поети,
нащо витівки й блиск ремесла?

Все вмирає, конає. На споді
залишається пил років,
пил життя, пил надії. Годі,
біль жере мене. Майже з’їв.

Залишаюсь сама проти ночі,
і, невірячи, плаче в мені:
через не можу, через не хочу
поверни його, ой, поверни.
 

* * *

Моє серце склерозом з’їдене,
позагублювались чуття,
тільки любощі каріатидами
ще тримають моє життя.

Знаєш, милий, сьогодні в темряві
серед ночі і серед сну
я побачила, як на дереві
голуб горлицю кинув саму.

Певно, те ж і зі мною трапиться,
люба стежка зайде в траву,
певно, тільки овеча ратиця
мітить долю мою нову.

Вип’ю воду зі сліду овечого
і забуду про людський біль,
треба буде навчитись дечого,
що не варте жодних зусиль.

Пити, їсти, читать, базікати,
раз на місять іти в кіно,
забавляти хрещениць дзиґами.
Ох, без тебе – то все одно.
 

* * *

Ти не хочеш мене, не хочеш,
раз на тиждень ведеш розмови,
раз на тиждень мій світ кольоровий,
ти не хочеш мене, не хочеш.

Ти не бачиш мене, не бачиш,
я інакша, а ти той самий,
ет, холера з моїми піснями,
ти не бачиш мене, не бачиш.

Ти кохаєш мене, кохаєш,
знаки неба й землі це кажуть,
очі й подих твої це кажуть,
ти кохаєш мене, кохаєш.
 

* * *

Мальвами мальовані старовинні села,
хвилею фіалковою гори піднялись,
серце України – вічиста омела,
що й тепер зелена, як була колись.

В серці України плаче дикий голуб,
земляного кольору стовбури дібров,
і маленька доля крутиться по колу,
то горе до болю, то чорна любов.
 

* * *

Коли спокійно ми зійшлись
і узялись за руки,
хто то ридав і в груди бив,
як в барабан розпуки?

Коли базікали ми знов
про філософське різне,
то хто то поглядом гірким
на нас дивився грізно?

Коли зродилось поміж нас
бажання поцілунків,
хто реготав і лихо кпив,
в долоні ляпав лунко?

І вже коли ми розійшлись
в свої нудні квартири,
я зрозуміла: це любов,
що не йняла нам віри.
 

* * *

«Я залишусь у тебе»,– Як хочеш».
Світло гасне. «Нічого?» – «Як скажеш».’
Непотрібні заплющую очі,
наче рами, так руки – навстіж.

Чи ти знаєш, оте «не знаю»,
що повторюю денно і нічно,
мітить жах без кінця і краю,
жах згубити тебе навічно.
 

* * *

У мене чесний любко,
що то брехня – не знає,
Менi всю правдоньку каже:
я тебе не кохаю.

Коли брехня і в мене
не вискочить за зуби,
і я відповідаю:
кохаю тебе, любий!
 

* * *

Цей день розлетівся на скалки і блиски,
як сильний фонтан із повітря і звуку,
і вітер наш сад розгойдав, як колиску.
Дай руку.

Негода нас витягне із шкаралупи,
жадане питаннячко ставлячи руба:
чи в дім повернемось, щоб жити укупі?
Дай губи.
 

* * *

Серце зубожіле
під рукою,
до смерті дожили,
отакої!

Через плід солодкий,
серцю любий,
стулилися кроткі
теплі губи.

Стулились до раю
щирі брами,
дожили до краю,
Христе-Пане!

Ти мене знелюбиш –
що я вдію?
за жіночу любіж
і надію.

Ти мовчиш, зітхаєш,
щулиш плечі?
Христе, посилай же
гурт малечі!
 

* * *

Нема. Розірваний живіт
волає до небес про цю несправедливість,
обличчям втоплена у схід
ніч кров’ю вмилась.

За чорну нитку сіпає язик
звіряча туга,
зміст серця зник,
до максимальних цифр дійшла напруга.

Коханий, я навколішках стою
і лаюсь вголос,
і думаю, що я в раю,
бо ти навколо.

Всемилоставий час
спадає, наче гільйотина,
не вцілив, розум мій не згас –
рутина.

Всі ріки поставали сторч,
всі гори збігли,
і всі мені: мовчи, помовч,
набридло.

Я зуби зціплюю і стискую слова
поміж кінцем і краєм,
ти чуєш: – а – а –
природа рота розтуляє.
 

НАГОРУ

Тіло твоє як сир на листі салату,
сходить сльозою, і тим гостріше на смак,
подих гарячий луною обходить кімнату,
день перед нами побожно навколішках вкляк.

Тіло моє як масло на білій хустині,
з полиском жовтим, слухняне, на дотик м’яке,
масло і сир. Отак ми зустрілися нині,
Треба сказати, частенько буває таке.

Що необхідно, щоб перше і друге з’єдналось?
– Хліб і вино, час і простір, і наші тіла,
тепла земля і над нею повітря, як парус,
ситих морів первісна плодюча імла.

Ще тут потрібна четверта подоба субстанцій,
первопричина життя і смерті перший удар,
той, що запалює кров і окрилює пальці,
півнеподібннй вогонь – несподіваний дар.

В солі, в пітьмі, у зойках, у всьому надміру
раптом з’явилось: себе підіймає земля
і обертається! Дихання злагоди й миру,
киснем збагачене, в наших легенях кружля.

Ми лежимо, вже спокійні, як вільне надбання
тих пастушків, що віками співали про них,
просто під нами, ген-ген, зацвітає світання,
час найсолодший закоханих і мовчазних.
 

* * *

Ох, я кохаю дуже,
і тану, і тану, і тану,
від мене залишиться днями
мала органічна калюжа...
 

* * *

Як я хотіла б відректись від тебе, вірше,
аби віддати все одній людині,
тій, без якої маюся все гірше, гірше,
тій, до якої плачу прісно й нині.

Хай з кров’ю, жовчю і без серця – тільки поряд,
і ось – приймаю теплий плід від змія,
I серця порохом пересуваю гори...
Але – не зможу, не навчуся, не зумію.
 

ГОЛОС

Коли загусла пристрасть б’є під ребра
і стогін розуму складається в слова,
коли рука – відчужена, нова
шука прихистку й поцілунків жебра,

як око, вільне від фіксації подій,
тіка з-під влади пам’яті й уяви
і за вікном здіймають галас ґави,
що, де і як вчиняється тоді?

Боюсь,що це питання не коректне,
де може відбуватись, що і як,
коли воно не є, а тільки значить,

коли якийсь вселенський переляк
час, мов яйце, на голий простір гепнув,
і безвісти суворий ворон кряче?

* * *

Ми про старе ведемо річ
і мислимо ми по-старому,
і по-старому темна ніч
стискається навколо дому.

Все залишилось, як було:
холодні розум і долоні,
гарячі серце i чоло.
Але ж, але – ми вже не в домі!
 

РАННІ ВІРШІ

* * *

Знаєш, один чарівник у світі є – дощ,
душі дерев визволяє з міста-звіринця,
з клітки, мурованих стін і асфальтових площ,
iз гнойовища у стайнi міського дідинця.

Запах неторканих нетрів – дикий, гіркий,
значить їх шлях по мокрих дюнах повітря,
знаєш, цей дощ усе обернув навпаки,
ноти нові поклав на старому пюпітрі.

Небо – морем назвав, повітря – піском,
хижі стихії змішав у новому коктейлі,
чуйні душі дерев нас обминають стрибком,
ми i вони вбиті порiзно в рамці сталеві.

Гнучко, та міцно. Зміниш позицію сам?
Де там. Аякже. Діють безжальнi закони,
i хоч не нам подаровано дощ, а лісам,
запах нас бомбардує, як ядра нейтрони
 

* * *

Рембо писав: лілея водяна,
Офелія пливла, поет її помiтив.
Хто знає, може ця верба сумна,
що над дiвчам схиляла довгі вiти,

була моєю музою.Вона
тепер мені змогла прошепотіти:
надiя, що себе пережила,
все ж є прекрасною.
Прекрасне не вмира.
 

* * *

Блакитні хмари милої Вкраїни,
дощем пролийтесь на шляхи мої,
хай пахнуть чебрецем, і хай душа землі
як птах спiває літньої години.

І принесуть дощi врочистi змiни:
осі одуди, орли і журавлі
поетам пера віддадуть свої,
крильми розбудять полохкі долини.

В сей час я хочу бути поряд з ними.
Троянди запах, блиск плюща ясний
приймуть слова – захмарні пілігрими

в зелене коло щастя і весни,
і ватрами осяявши новими
свiт молодий – ми зродимо пiснi.
 

* * *

Чіладзе віршi у перекладі Драча,
і сірий день, як рукавичка тепла,
минуле тихе, тихе майбуття –
де паперове щастя. О якби знаття,
що буде день, як рукавичка тепла,
Чіладзе вiршi у перекладі Драча.
 

* * *


Полиць книжкових скло язик вогю вiдбило
чи, може, з глибини книжкових сторінок
те полум’я прийшло, уяву запалило,
і зникло, як прийшло. Чи, може, у вiкно,

коли на мить хмарки згорнули темні крила,
весняний молодик між кволеньких зірок
свій промінь опустив, як соломинку білу
всiм потопаючим поміж нічних думок.

Так на фортечних мурах старовинних
фіалка густоока виростає;
чи вітер пiвдня в найяснішу днину

зерня приніс чи, може, дощ – не знаю.
Нам невідома тих чудес причина.
А квітка квітне, світло не згасає.
 

СПРОБА ІДИЛІЇ

                                                                  Галі

Заснути вдень, в траві, в простій спідниці,
в нагрітому повітрі вишняка,
так, щоб відкинута легка рука
торкалася коханого правиці.

Дзбанят гурти, дзвінкі, червонолиці
в подвір’ї, войовничого шпака
родина снідає, знайшовши полуниці.
Над вітряками мовчки йде ріка.

О сонце! Твій візок у сні моєму
червоним колесом летить у темноту,
в м’якій траві вишневого Едему

співає вітер пісеньку просту.
Не знаю, чи вдалось розкрити тему:
я сплю в саду – i в тому сні росту.
 

* * *

Туман, і німфи плачуть край подвір’я,
все геть замовкло. Птаство по кутках
голівки поховало в мокре пір’я,
зійшлись щасливі під гостинний дах.

Сирітки, де ж дерева ваші теплі,
що вам дали притулок і любов?
Імла перейняла їх коло греблі,
і ви самі, і треба жити. Знов?
 

* * *

В жертовнім колі, над зеленим морем
рожеві коні в білих султанах;
хитає вітер чорні осокори,
яких ще не торкалася весна.

Це просто вогнище, відбите в небі,
зеленому від юності й роси;
а вітер нагинає чорні верби
і здалеку приносить голоси.

Мій коник, білоногий і крилатий,
їсть хліб у мене просто із долонь,
і перед тим, як він почне зникати,
рожево-білий вичахне вогонь.
 

* * *

Я напівсутінки люблю рожеві,
коли в очах пливуть блакитні тіні,
і згадується вірш один французький,
де на паркані дивні візерунки
троянд рожевих, білих і червоних
серед листків плюща блискучих
примхливо в’ються ввечері, улітку.

Ах, сутінки прозорі, коли можна
через скляну межу вікна побачить
блакить небес, глибоких і стемнілих,
і хмар рожеві маси, що окреслив
останній промінь сонця золотий.

Ах, сутінки, я згадую колодязь
в сентиментальнім калиновім гаї,
калина в ньому червоніша, небо
ше більш блакитне, лоди вродливіші,
вода солодка, прохолодна тиша.

Ах, сутінки, я вас люблю, короткі,
коли кружляють вірші, як віночки
на хвилях голубих річок купальських.

Ви, сутінки, даруєте спокійну,
високу думку і чуття, що знову
природа поруч – мила й молода.
 

* * *

Мені на серце впав листок осінній,
легенький і вологий жовтий лист,
співає тиша. Серцем моїм стала
ця осінь, простори і небеса.
День тихий, світлий.
Вірю в чудеса.
 

* * *

Плутанина стежок і вітрів,
сонця білого коло світлисте,
розкуйовджене і променисте
понад криком червневих птахів.

А повітря, прозоре й іскристе,
наче вперше торкнулось землі,
і завмерло, й тремтить, і малі
сині квіти в торішньому листі.
 

* * *

Я не побачила, як падав сніг,
як він летів чи тихо сипавсь долі,
і що тоді було на видноколі –
зимова зірка чи зимовий ріг

молодика. І звідки сніг крилатий
з’явився серед синіх холодів,
чи у мовчанні білім ціпенів,
чи намагався щось нічне співати.

Уранці він лежав, крихкий, блакитний,
на вже брудних, притоптаних снігах.
його летючість зникла і снага,
але під сонцем він блищав і квітнув.
 

* * *

Коли зірки ще не набрали сили,
і від напруги й холоду тремтять,
коли на південь гуси відлетіли,
і у вирій лише думки летять,
коли сказати просто «друже милий»
нема до кого, й вороги мовчать,
в цей мертвий час, коли й на серці тихо,
поезія моя єдина втіха.
 

* * *

Класична тюрма вабить простотою,
закономірним рухом – уперед,
із світла й логіки з’являється сонет,
несхибний, як одвічний біг планет.
Класична форма завжди є легкою,
октава – граціозна і легка,
як лет метелика, неначе спiв струмка,
вона проймає все, як думка юнака.
 

* * *

Що потрібно для щастя? Сонет Аліг’єрі,
українські пісні, тихий вечір м’який,
і улюблена праця, й прочинені двері,
що виходять у сад, запашний і легкий,
чисті ноти в нічному прозорому шмері,
дощовий голосок, молодий і дзвінкий,
і натхнення жаданого щирі хвилини,
й несподівана зустріч погідної днини.
 

* * *

Два білих змахи круглих крил качиних
над скливом річки в тихих берегах,
і прикрий дощик плине, плине, плине
примхлива, чиста й нетривка нудьга.

Цей день осінній – спокою дарунок –
мрійливо серед літа пророста.
Я бачу ліс, його чіткий малюнок,
журбу, що з хмари хвостиком звиса.

Весь любий краєвид, дощем промитий,
квітучу луку. Фіалковий тон
все переміг. І хлюпотить зужитий
сіренький дощ у молоде багно.

А понад всім панують срібні хмари...
 

* * *

Не можна більш замовчувать весну –
вже зелень виткалась на деревляних кроснах,
і ночі сині-сині і легкі,
південні наші ночі,
і білий місяць простором пустив
лунку луну зірок.
 

* * *

Ніч темною водою залила
принишкле місто. Два його крила
на сході і на заході лежать,
на півдні чисті дві зорі дрижать,
і білий усміх мовчки шлють до нас
у цей печальний, надто тихий час,
коли не день, немає поруч друга,
і до вікна впливає свіжа туга,
а в серці плаче птах, осінній, жовтий,
шляху шукає в світ. І мовкне.
 

* * *

Клени на півночі листя зсипають,
небо холодне дзвенить,
літні гарячі думки засинають,
гине година, йде мить,
птах i листок під дощами літають,
серце навздогін летить,
вітру плачі між дерев замовкають,
що значить слово «жить»?
 

* * *

Уже дванадцята, колодязь столу
відбив самотню лампу серед стелі,
моє обличчя стомлене і очі,
в яких лиш сум i сонне позіхання,
і солідарність із холодним вітром,
до витихає за вікном;
колодязь
відбив іще ромашки і сокирки,
вже трохи збляклі, у прозорій склянці,
й віконне скло. До нього привид ночі
приплентався із місяцем укупі;
ще день один минув – і я вже сплю.
 

* * *

Іду по м’яті, і душа її
злітає перепілкою з-під ніг.
Уклін, природо, у твої гаї
я повертаюся з міських доріг.

І сонце – німфа в золотім вінку
народжується з піни верховіть.
І я відроджуюсь, і мить дзвінку
беру з собою, аби далі жить.
 

* * *

Пада дощ, а я його ловлю,
вже в долонях тінь його і голос,
розпливається дерев осіннє коло,
пада дощ, і я слова гублю.

І дошу присутність – мокра і реальна,
і присутність думки – тиха і печальна
це мій любий світ о першій дня,
це жовтнева холодність начальна,
злам, переворот, вершина дна.
 

* * *

Що робитимемо? – Поговоримо,
небесами погуляєм неозорими,

назбираємо у кошик синіх ластівок –
хай живуть у нас в піддашші нам на затишок.

Вийдьмо вранці, станьмо поруч – небокрай цвіте.
встане сонце, чисте, гоже – сонцю, здрастуйте!
 

* * *

Прийми мене, повітря невагоме!
Різноколірна зелене, прийми!
В останній день веселої весни
прийми мій голос, вітре, в тихий гомін,
прийми мене звичайно, ніби спомин.

ГОЛОС З ПАРИЖА

Солодка Франціє! Гірка вітчизно
птахів залітних, мандрівних.
Хто ти? Розпачлива мілизна
для душ і кораблів п’яних?

Хто ти? Страшна облудна тризна
над прахом пасинків твоїх?
Ти, вічноплинна, ти, залізна,
якою ти була для них?

Солодка Франціє! Гірка отрута,
розрекламований Монмартр,
примарне щастя, півзабута
столиця чарів, море втрат,

грішків художницьких спокута,
о ти, свобода напрокат,
в розетки готики закута
гориш, горищ суцвіттям ватр.

Солодка Франціє! Гірка омана,
міраж, видовисько, мана,
дай вмерти у тернових ранах
травневих бунтів! Недарма
поетів кров несе Секвана,
о земле духа неземна!
Померти тут – найвища шана,
але нема тебе, нема!
 

* * *

Ось ходить злий, і чисте небо коле
іржавими голками, ось воно
зронило слово болю, і по колу
заточується слово; як вино

шумує в голові зневага болю,
від крові м’якне сіре полотно.
Кров неба – зорі, кров людини – ніч,
людського тіла біль – нелюдська річ.
 

* * *

Розуме мій,
горе мені
з тобою.
Сонце моє,
сонце встає
за синявою габою.
Розуме мій,
глянь, тишина
вогнем побита.
Лине луна –
не там, не мій
кінь б є копитом.
Розуме мій
все це твої
результати:
горять гаї,
любов в огні,
поглянь, проклятий.
Розуме мій,
караючий кий
і меч вогненний.
Ти назавжди
– Господи, відведи –
ти біля мене.
Розуме мій,
горе тобі
зі мною –
що серце зробить!
Розуме, пробі.
– за стіною –
 

ГІМН

Небо –
висота.
Небо –
о чистота.
Домівка одудів, домівка снів,
домівка того, хто злетів.

Землю
нам освяти дощами,
землю
нам проясни, о небо.
Твоя крилата суть, висока суть
єдина істина, мабуть.

Море
схвилюй своїм єством, о,
море
твоїм люстерком буде.
О відімкни нам світ, відкрий нам світ,
даруй нам радість як політ.

Знаєм,
що ти з вогню зродилось,
знаєм,
що ти дитина світла,
завжди із нами поряд ти було.
Візьми ж людину під крило.
 

* * *

Світ знову закрутився. Це вже не біль, а сплін.
Питаю в електрона: який в колеги спін?
Розходився, поскрипують діаметри залізні,
ось зірветься, ось зірветься, як соль найвище в пісні.
Зупинка. Тиша. Серце – вискочило в рот.
Кров з шумом б’є в обличчя, як п’яний санкюлот.
 

* * *

Гній, тельбухи людські, і сморід,
і мозок, вдавлений у бруд.
війна, кістяшками до крові
б’єш у міський щоденний брук.

І небо дзвоном без’язиким
хитається в огні й крові.
Війна, упир червонопикий –
ми ще живі, ми ще живі!
 

* * *

Що за день –
мокрий зайчик на полі достоту.
Зимно входить у серце порожнє,
гіркото.

Забуваю закони життя,
і легке мені це забування.
Холод вічний, безмежний,
жах конання.
 

* * *

Блакитні, білі й сині простирадла
злітали хвилею, крилом і оболоком,
дріт припинав до цвяхів плюскіт
над бруком і під небом жовтооким.

Я вбігла там – між клекіт і червоні –
через асфальт – купини верболозу.
Дріт перерізав горло,
брук розчавив мозок.
 

* * *

Пророче, ти піднесеним люстерком
лежиш біля землистих вуст землі.
Чи вб’єш надії наші немалі
з байдужiстю малого клерка?

Чи здіймуться дрібні округлі груди
цієї дівчинки, потворної від ран?
Чи відіб’єш для нас живий туман,
чи мертве сяйво бачитимуть люди?

Імла благословенна! Ми чекаєм
тебе, життя волого і тепло.
Буття примхливо вигнуте стебло,
чи небуття безчасне і безкрає?
 

* * *

Дізнаюсь, що людина зі сну простягає обличчя
до нової води, до нової трави, до зірок,
з дня на день, з року в рік, сторіччя в сторіччя
із нічого до чогось твій погляд, і порух, і крок.

Я очей не розплющу, і я повернуся до стінки,
о мій безсвіте милий, не вартий зітхання і слів,
що покажем мені замість риси на сірому тинку
під світилом сліпим серед неба найкращого з днів?
 

* * *

Моє життя кружляє наді мною,
як над розореним гніздом,
і біля ліжка темно-синій слоїк:
бром.

Злітає дихання, як хроматична гама
над ладом вимерзлих дібров,
і біля ліжка густо-чорна пляма:
кров.
 

* * *

Знов меланхолія, як дим свічок каштана,
у небо піднялась і там знайшла мне,
а я гадала – може, обмине
мій сховок ця смутна, в жалобі панна.

З землі я знов поглянула на небо:
там за блакиттю тільки чорнота.
Аби відкрилась істина проста
лиш трохи часу й трохи суму треба.
 

* * *

Тікає сон з очей, і голос мій тікає
у темряву навколо сонних рук,
і мозок мій ніч зачіпає краєм,
і кроком дальнього злітає сонний брук,
і денна мисль, гуляючи в м’яча,
у вічі заглядає з-за плеча.

Тікає вітер з рук – за ним іде повітря,
за ним іде спокійна змичність вуст,
в червоні бронхи ніч встромляє вістря,
роззявленість являє кепський густ,
і отвір рота так безгомінкий,
що амплітуда дихання – віки.

Тікає серце – може, навіть в п’яти,
у безкінечність тіла – бозна-де,
і образ милий, стертий, тричі клятий,
сміється з мене: «Ти забудь, пусте»,
і знов обручка: дощ – земля – хмарина
на перснику моєму – і країни.

Шо ж то лишається мені на денці ночі,
коли годинник відміряє схід,
і лапи чи левині чи сорочі
на збіленій поверхні лишать слід?
Тікає сон з очей, але – сльоза приходить,
тікає вітер з рук, але страждання – родить.
 

ДВІ ВАРІАЦІЇ ДЛЯ ГОЛОСУ

Територія, заліплена вогнями
міста, де я плакала й пила,
відсувається, і хвилею цунамі
час злітає, піниться імла,
в товщі часу, що зійшов над нами,
непомітна світла чиста гра.

Потяг сіпає, хитаються вагони,
за вікном літають поїзди,
світлом хлюпають далекі перегони,
сонце блимає віконечком слюди,
мертво захлинається відгомін
пристрасті і болю – як завжди.
 

* * *

Чоторилисником хреста,
о Гоподи, нас борони від злого,
з долоні хижо пророста
як риска долі ранняя дорога,
торує нам життя проста
закономірність – далі від порога,
пливуть озера і міста,
і верболозу листя, як пірога
із нами чалить від моста,
слід грає й піниться. Це нам пересторога.

Міст і поріг – два ступені розлуки,
відходиш кроком молодим,
єством підхоплюючи теплi звуки
дум тихих і бажання дим,
дострибуєш мистецтва і науки,
зітхаючи, знов бачиш дім –
так ось мета. Міцніше стисни руки,
вгамуй себе чуттям одним,
міст і поріг, мур стiн і мокрі луки,
це твій закон в тобі самім.
 

* * *

Як срібна шишечка, горить нічний ліхтар,
довкола нього – рій легких примар.

Круг нього затискається перстень
дерев нічних – зеленокрилих вдень.

Біжить круг лісу голосна луна
і тиша залишається сама.

На небі креслить коло метеор
і замикається на себе виднокол.

Все знає свій кінець в собі самім.
Людина – в снах. О сонечко, уснім.
 

* * *

Паперу й хліба треба ще купити,
і втома, горобці літають,
сьогодні небо знов безкрає
і хмар порядок годі зрозуміти.

І на асфальті стоячи твердому
я бачу: сходить місяць круторогий.
Нехай зірки Чумацької Дороги
осяють шлях... Куди? Хоча б додому.
 

* * *

Вузенька вуличка, спалахують листки
під колесом червоного трамваю.
В осінній темряві запалено зірки,
і між зірок високих я зникаю.

Чому цей дощ солоний, і чому
кричить сурма військової тривоги,
і серце виривається в пітьму,
і мисль за ним... як два листки убогі.
 

ЕЛЕМЕНТИ

Свобода! Суть життя, його мета і корінь,
діаметр в замкненому колі –
зламай навпіл, і шлях відкритий,
і ти стрілою ймеш летіти,
людина вічна, світ безмежний –
геть геометрію обмежень.

Страждання! Пуп’янок творіння,
сплеск розуміння, сплеск горіння,
страждання мислі, серця, плоті,
безмежне в мудрості й простоті –
міст між світами зір і жаток,
енергії первопочаток.

Смерть! Ластівка серед небесних піль,
кінець блукань, вінець зусиль.
Смерть, м’якокрила, твердодзьоба
пістрява неважка подоба.
Це тиша, мир без каяття.

Життя!
 

* * *

                                              Лорці

Я зупинилась в передслів’ї,
серед води,
а від Гранади до Севільї
твої сліди.

Гарячим повітряним виром
летять слова,
і над твоїм Гвадалквівіром
душа жива.

Я через простір густо-синій
і білий час
впіймала руки – ті, єдині,
і темний фас.

Час крутиться дитям на ніжці
серед людей,
я біля тебе, в світлій хижці
твоїх ідей.

Я пізнаю, і я пізнаю
секрет життя
у сонці й шалі – все, до краю.
Ось відкриття!
 

ТРОЇСТА МУЗИКА, ОР. 66

Круглий світ без початку і краю,
досконала в’язниця позначених зіркою доль,
на своїм п’ятачку я ганебно конаю,
... ниє в скрипках блакитний бемоль.

О блазенська кунсткамера буднів,
я не навчена не помічать,
голос гине й гуде у глухому нецілому бубні,
і не можна, не треба кричать.

І як тать опівнічний збілілий,
зауважую ями та бруд,
відірвати від цього не вмію розгойдане тіло,
...i цимбали з далеких усюд.

Вдармо міцно у струни, у серце і душу,
і хитне резонансом сусідні світи,
я осліпнути хочу, повинна, я вмію, я мушу
в коло щастя ввійти, де існують Гомери й кроти.
 

* * *

Цілуй життя в його солодкі груди,
у сідницю ного поплескуй,
згадай-но сенс життя, упхнутий
у пікареску.

І вдержись «на арапа» в райські кущі,
вдоволений і втомлений любов’ю,
ти, лежачи під деревом, скоштуєш
вино книжок і мудрість алкоголю.
 

* * *

                                          А. Тарковському

Ти чуєш? Нерв здорожений
тремтить і б’є в мені,
як б’є шротинка кожна
перепела в стерні.

Він б’є, як серце в дзвоні,
що сполохом реве,
і нутрощі червоні
його нагайка рве.

Тепер дивись з любов’ю,
як б’ються у руках
чарки з твоєю кров’ю,
мій Господе,
мій жах.
 

1781

Голова під вечірньою зіркою,
розірвавши зв’язок, не одна
/як це: «морфологічна луна»/
все своєю вимірює міркою.

І гіркою свідомістю самості,
самоти, самоти, самоти
закриває розверсті роти,
чинить інші всвідомлені капості.

Б’є у вухо загойдані натовпи
і за носа хапа мудреців,
і штовхає у спину мерців,
сміхом звіює згаги і надоби.

Відкидає, розвінчує, змінює,
і зміїну роззявлює суть,
та примарна – хоч верть, а хоч круть –
влада розуму. Зміст-бо:
Еринії.
 

* * *

Сон чи сонет
наді мною прозорим колодязем,
небо чи лід
в глибині
чи отам, в вишині.
Яблуко сорту ранет
там існує на протязі
довгих хвилин чи коротких зникаючих літ.

Прийде весна,
лід розтане і небо захмариться,
чорні сніги
в глибині
чи отам, в вишині,
просинь лісна,
біле зерно з собою з’єднаються,
яблуко в руки впаде: віддаємо борги.
 

* * *

Благословенна країна сиріт
там, поза хмарами, там, поза морем,
там є притулок нещасним і хворим,
там, де закроєно світ.

Там прорізається світло, і світ
можна узяти на зуб – чи фальшивий –
Благословенна країна сиріт
в променях сталої зливи.

Там, нам межі, де кінець чудесам,
там, через скалку повітря,
прикрощі світу лиш штучки нехитрі,
збуті лихим картярам.

Там, звідки дивляться ангели втішні,
створене гідний ймовірности світ.
Благословенна країна сиріт
в хмарах японської вишні.
 

* * *

Часу вселенський вуж
щораз тісніші крутить кільця,
стоїш, опершися на бильця,
над розсипом калюж.

Все суще дибле хвіст виластий,
розсипалось на дрібний мак,
гляди, коли б його не впасти
в емпіріокритичий переляк.

Так, радіацію хвилин, як крик
вiдчути і прийняти серцем мирним,
і знати: час не зник,
то все позірне.
 

* * *

Землиця здумала зранку
поволокою вкритись,
роздулась, як мильна банька –
una salus victis...

У білості одностайній
так непомітно заснути,
так легко, бо вже востаннє –
nullam sperate salutem…
 

ПОЛЬЩА, 1974
 

* * *

Я до тебе, моя Україно.
Пахне небо далеке бузком,
І співає, й летить до загину
Мокрий птах за блакитним вікном.

Я до тебе, єдина, вертаю.
Найдорожчі щасливі слова
Хай звучать і в папері зникають,
Хай сльоза їх з паперу змива.

Я до тебе, для тебе, з тобою.
Замовка світлий дощ, загаса.
За віслянською плине водою
Не моєї країни краса.
 

* * *

Тоненький шар речовини каміння
Бруківки вулиць, Ринку і вокзала
Мій крок уніс. Тінь полуднево-синя
За мною йшла і кроки рахувала.

Слід вкарбувався в камінь, як проміння,
Що на листок каштана вранці впало,
Лишає слід зелений і не гине.
Так місто і мене запам’ятало.

А тінь його, рожева і тендітна,
За мною йде, і слід його легкий
В моєму серці – милий і примітний,

Як змах прощальний дружньої руки,
В моєму серці, наче сплеск блакитний
Над простором далекої ріки.
 

* * *

Кракове милий, я тебе вгадала –
Цеглу червону і простір століть,
Квіти у кошиках, затишну мить
Перед світанком і перед вокзалом.

І ренесансні аркади впізнала,
Вкриті плющем і холодну блакить,
Голуба, котрий по колу летить,
поки пір’їна у воду не впала.

Кракове, всі перспективи твої,
Липи, кав’ярні, Collegium Maius,
Все це жило дотепер у мені,

Нині ж я в тебе досхочу вдивляюсь.
Рідний, коли, на якій вишині
Справжністю й ладом тобі дорівняюсь.
 

БІЛЯ ПАМ’ЯТНИКА ШОПЕНУ

Від крапель дощу, що злітають з листків на траву,
Від співу, що лине срібних тілець солов’їв
Повітря гойдається. Світлі верхи ясенів
Зливаються з небом, а краплі летять на траву.

Від крапель роси, що злітають з листків на траву
Тремтять кольори, і сказати б ніхто не зумів –
Тремтять голоси чи душа мазовецьких лісів,
А краплі летять на рояль і блакитну траву.
 

* * *

Навколо мене ніч – прозора синя куля,
Навколо мене ніч і ти навколо теж.
Лиш думка і любов не хочуть знати меж –
Навколо мене ніч – прозора синя куля.

Сама я вийду в сад – ти нині так далеко.
Сама я вийду в сад, примарний уночі.
Замкнули простір журавлів ключі –
Сама я вийду в сад, ти нині так далеко.

Ми під одним плащем – плащем зірчастим ночі,
Ми під одним дощем, що в спогадах бринить.
Я знаю, що ти є, і в цю чарівну мить
Ми під одним плащем – плащем зірчастим ночі.
 

* * *

Дерева, я цілую ваші руки,
Долоні до очей тулю.
Жар в нутрощах, тремтять холодні руки –
Люблю.

В мені слова розради і розпуки,
Все переплутано, нема лише жалю.
О спокій – штиль по пестощах розпуки –
Люблю.

То все театр – брехня і поза. Звуки
Валторн і труб і дзенькіт кришталю.
Світ спалено, існують тільки звуки
Люблю.
 

* * *

Наче лелека, самотній і білий
Вечір сідає рожевокрилий,
Губить перо.
Хвиля зелена ці пера гойдає,
Хвиля злетіла – і світла немає,
Вітер уніс.
Як запашна вересневая грушка,
Наче коханому читана книжка –
Серце моє.
Розкіш липнева і спогади милі
Сяють, але вже втрачають на силі,
Вічная пам’ять.
 

* * *

Легіт пошепки, цілуючи у вушко,
Влещує квітуючих дівчат.
Пилом із квіток парує сад
Вколо нерозквітлої, тонкої грушки.

Деревце, черничка, мій двійник,
В чому суть твоїх сумних роковин?
Лине місяць – повен, повен, повен,
І суху рубає садівник.
 

* * *

Жити в безвиході – чорно,
туга мовчить невідпорна,
чорним серпанком укрила
Висхле чернече тіло,

Жити в безвиході – жаско,
обличчя – скривлена маска,
в прорізані отвори-очі
душа визира неохоче.

Жити в безвиході – звично:
для плину життя – обтічна
буває найбільша скрута,
аби тільки думка нескута.
 

ЛАОН

Як ще зелене – вже осіннє – листя – простір,
цей прохолодний обшир без обмежень.
Просвітлена на тлі негоди прорізь,
і ще одна, і ще – немовби стежать

за обережними спіралями блукання
навколо непозначеного пункту,
який притягує зростання і зітхання
пов’язаних в пучки колон, і лунко

поблискуючих прутиків органних,
що виростають в тиші таємниці
по берегах озерець сліз немарних
із полиском вбиваючої криці.

І густосиній в сяючому колі
пречистий колір – благодатна злива,
та не впаде краплина жодна долі,
туди здіймається душа щаслива.
 

ДРУЖНЯ РОЗМОВА В ШАМПАНІ

Тиша полів з коливанням зітхаючих хмар
повні легені мовчання а пісня дрозда це як видих
жовте жевріння на заході жовта земля
квітне гліцинія далі ще далі ще далі
слід ніби тисячних поглядів тінь під повіками згадка
читане чуте уявлене гасне потроху в смерканні
мирна дорога а запах води ніби подих
 

ВІТЕР З ГІР

Вітер шумить, як велика ріка,
переповнена довгим дощем.
Він – як невидима тепла рука,
чиї рухи зеленим кущем,

зігнутим кленом, тремтінням ожин,
і травою, що долі лягла,
точно позначені – й стогоном стін.
Це – як дотик свавільний крила

сильного птаха, це – вільний від хмар
обшир неба в облозі зірок,
ніч, коли місця нема для примар,
лиш розмірений подих і крок.
 

* * *

Сталий сумнів і праця сумлінна –
сим шумує моє шумовиння
і на дні залишається сум.

І сумирність із ним суголосна,
що схиляє дозріле колосся
під важку старовинну косу.

Та якщо розділятимо далі
елементи стійкі та несталі,
то на дні залишається суть:

сув’язь, супряж і навіть суглоби –
вибирай-но собі до вподоби,
де виразніше значення су-.

Мій супутник в дорозі житейській
з вод народження до вод летейських,
давній суфікс – мій супровід-суд.
 

* * *

Долину білу й гори снігові
притьмяне світло ранку заливає.
Мороз на сіро-голубій траві
втомившись, спочиває.

Дочасний образ холоду й зими
як передбачення, занепокоїв.
Заскиглив біль знайомий під грудьми...
Туман осінній над рікою.
СНІГ
У чорний отвір ночі все вкрутилось
там на споді
вечірній дзвін вже висолопив било
там на сході
зійшла маленька зірка невиразна
і зразу зразу
все освітилось

сніг на дахах
якийсь неон плохенький
і як опеньки
на млявих ніжках тіні ліхтарів
і сніг як спів
здалека і повільно лине
широкі спини
вчорашніх кучугурів маже
речовиною антисажі
і сніг як змах

маленьких крил як сніг м’яких горобчиків
і тінь чиясь навшпиньках чи навпочіпках
під ліхтарем що вітром хилитаєсь
таємним темним несвідомим рухом
і сипле сипле сніжна потеруха
вузенький промінь місяця над ним
і сніг як дим
йде вгору вище
а вітер свище
десь в надзвичайній вишині
не в місті ні
і не над містом там
де був колись притулок снам

у виліт вулиці стає особа
і посувається як сніг
непевним незалежним кроком
і п’яним поглядом широким
зібгавши в білі зморшки лоба
і у собі здавивши сміх
перевертає все
і боже
цей випадковий перехожий
(а сніг як білий цвіт несе)
цей випадковий напівп’яний
(а білий сніг як білі плями)
посеред білого виття
моє знецінює життя
 

* * *

День носик вистромив із шкаралущі ночі.
Еге!
В годиннику все сиплеться пісочок…
Зори його й зерно зійде туге.

День витік в ніч. Цей розділ вже закрито.
Не перечитуй, Боже, борони.
Там плевели рясніють буйним цвітом.
 

* * *

Для Василя Портяка
Тьмяним світлом серед ночі
теплий плід життя брунькує,
теплі вікна, теплі очі
котить в космос тепла куля.

Спілку тих, що не вкладались
над книжками, над думками,
тих, що їх розбурхав галас,
голос крові, в серці тканий,

тих, які дружин кохають,
тих, які кохають людство,
біле небо в білу хату
між снігами радо впустить.

Білим світом серед ночі
вибрунькують їхні душі,
світ, який з дороги збочив,
рівно, рвійно далі рушить.
 

БЕЗГОЛОССЯ

Моє кохання, схиляю коліна
і чую кроки.
Вуста, як зім’ята малина.
стікають соком.

Ось тихий шурхіт крилець чи, може,
думок непевних.
Складаю руки: великий Боже,
це він напевно.

Моє страждання, складаю пожертву
на бідність серця.
Цілую дурно пустелю мертву,
шукаю озерця.

Спускаю очі перед тобою,
померла душе.
Все перекреслю, все перекрою,
себе порушу.

Моє зітхання, я зупинюся,
кінець – як кода.
Все небо долі – зім’ята хустка,
а де ж твій подих?

Схиляю серце понад голубими
глибинами ліжка.
Я прислухаюсь, мій голубиний,
як тиха мишка.
Моє мовчання, тебе не знаходжу,
ти йдеш в непам’ять.
Спускаю штори, в поросі лоджій
складаю крам’я.

В ледь чутній тиші схиляю коліна,
моє кохання.
Вуста, як зім’ята малина
стікають мовчанням.
 

КІЛЬКА РУБАЇВ
 

* * *

Ти чуєш музику? Це мій найменший крик.
Ти бачиш місяць? Це найменший мій свічник.
Це я, це я – мій погляд і мій голос...
А ти до цього, милий, ще не звик?
 

* * *

Як сіль на рани сипле зорі ніч.
Стою у порожнечі злих облич.
Обляччя людства зле – бо не твоє обличчя.
Ти, згаданий, пріч з мого серця, пріч.
 

* * *

Жовтень приповз по траві вужакою
Темні дерева стоять розкарякою.
Пустку, що їсть мене ізсередини.
Не переплачу, не перебалакаю.
 

* * *

Вночі й в рожевому сіянні ранку
Бери до рук своїх звичайну склянку.
І, замість сльози лити над собою,
Улий вина в алкаючу горлянку.
 

* * *

Коли для тебе грає світ, герою,
як склянка із вином, а не з водою,
не думай, що вхопив життя за ніс –
воно кістяк безносий із косою.
 

* * *

Мій темний плащ не має клобука,
і бачать очі цю кохану осінь,
руді дерева і небесну просинь,
яку торкає прозолоть легка.

Розхитують бруківку та хідник
тролейбуси і легкові машини,
дитячий гомін й голоси пташині
притлумлює трамваю тужний крик.

Йде чоловік і з ним собака йде
великий, чорний, м’яко ставить лапи
на тротуарі, повному подряпин
і жовтих купок листя де-не-де.

І скочила до горла мрія-смерть:
коли б собака кинувся до мене,
і закружляло все руде й зелене,
Взяло мене у чорну круговерть.
 

* * *

волога рука повітря
торкнись чола гарячого
блакитна рука неба
мої думки приголуб
холодна рука вітру
вистуди моє серце
жорстока рука міста
завдай удару в живіт

я наче потопаючий
хапаюсь за лезо
дурної дурної надії
благенького майбуття

час виламай мені руки
простор жени жени мене
вогонь перетри на попіл
мій здурілий світ
 

МІСЬКИЙ ПСАЛОМ

Трамвай тоненько пищить иа розі
і зорі йдуть до Божій дорозі –
це вечір дня,
це вечір дня.
Луна у місті блука між стін,
і я одна, і ти один –
це вечір дня,
де вечір дня.
Хоч та дорога неширока,
її помітить вправне око –
це ти і я,
це ти і я.
Хто ж то ступа на Божий шлях
з легеньким посохом в руках –
це ти і я,
це ти і я.
Відринь свої жалі і болі –
Зоря зійшла на видноколі –
усі на шлях,
усі на шлях.
Без нас на місто ляже ніч,
а ми нечутно підем пріч –
усі на шлях,
усі на шлях!
 

* * *

Хвала гуртожиткам, де ми жили з тобою,
варили каву, пиво пили і читали,
де сперечались, цілувалися ночами,
де друзі нас надходили юрбою.

Хай імена трикоєчних приміщень
із нами будуть, в пам’яті нестерті,
проблеми вічности, життя та смерті,
вино і музика – усе найліпше.

І вдячні, вдячні, виховані ними,
ми питимемо каву у кав’ярнях,
серед тенет життя лихих та марних
повинні будемо дожити молодими.
 

* * *

Щодня, коли я з жахом прокидаюсь,
коли я не знаходжу тебе поряд,
я кров’ю пам’яті і болю захлинаюсь
й лечу назад, у ночі темне море.

Це другий полюс пульсування долі:
я вже колись коханням захлиналась
й летіла, ще не знаючи про болі,
в обійми, що мов квітка розкривались.
 

* * *

                                         А. Брилеві

З проваль розсвітленого міста
не розрізнити тих зірок,
які освітлили обійстя,
і ясла, й долі перший крок.

Дороги вірної не вкаже
у сяйві сліз Чумацький шлях,
вищать, вищать порожні мажі,
туман влягається в полях.

Дарма, життя скрипить помалу,
і видно в телескоп зірки,
і долі перший крок невдалий,
й повиті мрякою роки.
 

* * *

Застелю чистеньке, біле ліжко,
плед візьму м’який, червоно-сірий,
набік відкладу солодку книжку,
давню, та прочитану допіру.

Лиш боюсь, коли заплющу очі,
знов побачу мовчазну примару,
що мене відвідує щоночі,
з нею й ніч просотуєм на пару.

Кров юшить iз рани, що на грудях
(з Аліг’єрі збіг не є навмисний),
а обличчя... Боже, божі судді,
заберіть уміння бачить мислі!

Від тортур спотворене на м’ясо,
там, де струм підводили, спеклося,
кручене, пряме – якої раси
не впізнаєш – спалене волосся.

І єдине око з порцеляни,
мертва річ жива у цьому трупі,
і в повітрі теж, здається, рани,
навіть тишу хтось товче у ступі.

Я навчилася себе і світ приймати
з несвободою, нещастям, нелюбов’ю.
За науку добра і відплата:
рана, що на грудях сходить кров’ю.
 

* * *

Старе каміння вкрив зелений мох,
стара сосна скида сухеньку глицю,
я і моя душа – ми вдвох
як журавель і молода криниця.
 

* * *

Невчас і безмір – ось основи болю,
ось що з’їдає тіло, серце, розум,
оце етіологія неврозу,
оце батіг, що заганяє долю.

І де той пункт зачеплення й покою,
хвилина, метр, прив’язаність до світу,
що відрізня матерію зужиту
від майбуття жорстокою рукою.

І де та сила, що нас змусить знову
розрізнювати добре і погане,
і де прискорення, що нашими ногами
дорогу обирає вічно нову.

Полум’янієш в небі, ясна зоре,
зійшовши при народженні дитини
над певним місцем, певної години...
Невчас і безмір – ось джерела болю.
 

* * *

Звичайний день. По праці і вечері
ніч привела прозорих сосон ряд,
а сон лихий, слабенький, і за двері
думки й досади випросить навряд.

Всі сонні марева спишу я на папері,
і за водою ночі вийду в сад,
де плесо світиться, аркушик крутить виром,
і ми з життям єднаємось «на віру».
 

* * *

Іде мій товариш добре під газом
говорить додому а іншим разом
і підібгавши ноги і сівши
в’є кубельце на розі не гірше
дахи й горою вереск котячий
думки-гадки сад помаранчів
 

МАНДРІВНА ПІСЕНЬКА
 

Дах таверни
тінню лягає до ніг,
мене верне
з нудоти сільських доріг.
Вірний коллі
втомлений і в реп’яхах
мирно, поволі
міряє лапами шлях.
Майже п’яна
елем і браком книжок
чую Пана,
що дме у маленький ріжок.
Голі гори
сходять, як білий стовп,
темне море
белькоче поблизу нон-стоп.
Бідна осінь
лиже дощем лісок,
маю зовсім
стягти лихенький пасок..
Ще дорога
далека і голод їсть,
око Бога
сплямила туманна слизь.
Сил не стане –
з коллі моїм удвох
ми востаннє
ляжемо в сірий мох.
 

МАНДРІВНА ПІСЕНЬКА 2


Маленький вітрильник
колише долоня
малої дитини –
і пальми розкрилля,
і назви колоній,
й дельфінові спини.

І час надимає
червоний спінакер
вечірнього сонця,
і небо безкрає,
і хмарка набакир,
й дощу волоконця.

Тікаймо, тікаймо –
щебече підкорка,
Ямайка,
Майорка...
 

* * *

Дивуюсь із свого життя:
а тьху, холера,
хто вирвав із твого хвоста
строкаті пера?
І хто недобрий обсмалив
твою чупринку,
і хто завдав тобі лиху,
лиху нагінку?
Чому в очах утома і
струхляле горе,
чому ступаєш, як сліпе, –
ти, гострозоре?
З чиєї волi сталось так,
чия провина?
Пістрявий одуд навесні
йшов у малинах.
 

* * *

Мій зґвалтований мозок болить до нестями,
в жахкій лихоманці горить,
наче полк тут пройшов своїма двомастами
з пустелі гарячих копит.

Розмальований дим перемішує стіни –
ні рятунку, ні міражу,
ані Моцарта, ані Марини до млина,
а що є, про те далі скажу.

Тут є флейта мала з волосиною звука,
тут є рама вікна, і гроза в неї грюка,
тут є тепла стіна і холодна розпука,
і даремні слова.

Але все це на відстані, все поза мною,
поза стіни житла крик летить за луною,
поміж стіни лісів, перед стіни прибою,
за любов’ю, що завше нова.
 

* * *
 

Дрібненькі села, наче дрібки солі
розсипано на карті України,
і круглий літачок, і тінь від нього долі
лоскоче річку, вибалки, долини.

Лоскоче серце біль. Вечірню мряку
колошкає наш літачок рум’яний,
дрібненькі села, наче зерна маку
рожевим маревом відсвічують під нами.
 

* * *
 

Візьми собі мої руки,
малий бамбуковий гаю.
Втопи моє бідне серце,
озерце в сутінках листя.
Спраглі очі випий,
безмежна горня блаките.
Шляхи, візьміть мої ноги,
всю решту – земля пригорне,
а мозок вкраде куниця
у затишну, темну нору...
О, витхни із мене душу,
холодний весняний вітре!
 

* * *
 

Не кидай мене, розуме, напризволяще,
саменьку, бідну.
Що ж вдієш, коли я таке ледащо,
і нічка видна.

Дерева зеленню примарною, як піна,
і кидають, й хитають, наче тріску,
мене колишуть безупинно,
як дід старий колиску.

Мій розуме, побудь іще зі мною,
хоч болем, злістю,
побудь, як на траві весною
опале листя.
 

* * *
 

Налиймо чарочки
чим-небудь хмільним,
візьмімось за ручки
дитячим, дрібним
довірливим жестом, довірливе слово
в нас на вустах зацвіте кольорово.
 

* * *
 

Сніг застарів. Лайно малих собак
і шкірки апельсина і цитрини,
афіша, де зазначено «Спартак»
і ЦСКА. Вологі стіни, спини.
На тротуарі напис: туалет,
міське повітря липне у легені…
Душею з нас щотисячний – поет,
а щомільйонний – може, навіть геній!
 

* * *
 

Коли доживеш до горя, і біль
затисне тебе в квадрати,
побачиш, що доля справжнє життя
не вміє як слід складати.

Прилине архангел на срібнім човні,
нахилиться й тихо скаже:
– Ах, Ваше життя – це просто жарт,
а справжнє життя – не Ваше.