Леся Лисенко. Відгуки

ОСІННІЙ МЕМОРАНДУМ

Юрко Гудзь


«Треба пуститися в далекі мандри,
щоб набути свою домівку».

Гійом Аполлінер

 

... У віршах Лесі Лисенко мене особисто найбільше приваблюють зрілі спроби внутрішнього само – здійснення на рівні ... сновидінь.

Живе доросла жінка, має свій клопіт, свої щоденні й щонічні ритуали. Але десь глибоко в ній живе зовсім інша істота, без імені й прізвища, дати народження, схожа /мені найближче/ на малу німу дівчинку з фільму Кіри Маратової «Переміна участі»… Там, на тюремному подвір’ї втомленої пам’яті, хтось невидимий і всевидющий на якийсь дуже короткий час передранкового забуття влаштовує їм побачення. Довкола їх метушаться на диво непрозорі постаті чоловіків, минулих і майбутніх, коханців, батьків і пращурів, жінок-соратниць і жінок-суперниць, а вони вдвох намагаються розповісти одна одній дуже важливе – за допомогою швидких жестів, поглядів, миттєвих чорно-білих спалахів, на денці вже доконаного відчаю, що хвилин, відпущених для тої невимовної звістки лишається все менше, й треба встигнути хоча б на мить торкнутися руки співрозмовниці, бо вже плоть розпадається на частинки ранкового світла...

Нелегко перенести й перевести в записані слова  оту розмову. Але без спроб пригадати себе нерозз’єд­наною, не розшматованою поміж минулим і майбутнім, без цих короткочасних побачень в собі з малою дівчинкою, було б, напевне, ще важче... мабуть, недаремно свою добірку в журналі «Сучасність» Леся Лисенко назвала «Секунда до пробудження» – інтуїтивне означення витоків і незримих «коренів» власної творчості. Бо ж саме ім’я, яким вона підписує свої вірші, – що то є: наймення людини, чи, одночасно, ім’я білого охоронця живої душі? Хтозна... Впевненість є лише в одному: наявність невидимого й невимовного уможливлює існування й нашого, тілесно-видимого, збереженого в слові світу.

Тут варто, хай і побіжно, спробувати з’ясувати одне вкрай важливе для теми нашої розмови питання: де є полюс тяжіння сучасного мистецтва /й поезії зокрема/ до абстрактних, надраціональних форм?

Свого часу ще Густа Карл Юнг, полемізуючи з Фрейдом, намагався застерегти людство від вкрай при­мітивного й однозначного сприймання сфери під­свідомого: як великої  помийниці десь набагато нижче рівня т.зв. свідомості, як вияв тваринної природи наших інстинктів. Захоплені круговертю «соціально-технічного прогресу», люди забули, що саме звідти – з колективної підсвідомості (вірніші було б сказати – надсвідомості), з душі Великої Матері бере свій початок божественний світ релігійних переживань, поетичних образів, сакральних символів. Але звідти, з цього родового підложжя духовного життя індивіда, прориваються в нашу узвичаєну реальність й руйнівні сили агресії, страху й відчаю, – колективне підсвідоме таким чином намагається компенсувати свою «цивілізаційну» відірваність од свідомості.

Але ж можливий інший, не демонічний спосіб подібної компенсації, – шляхом  переведення архетипів них прояв на мову пластичних образів мистецтва, мову символів і аоезійних знаків. У цьому випадку абстрактні форми й концептуальні об’єкти, з їхньою свободою від будь-яких остаточних тлумачень й однозначних потрактувань, залишають за творчою осо­бою простір непідлеглості, непередбаченості, можливість постійного оновлення душі. Десь тут, напевне, ховається вихід за межі змертвілої, механістичної сучасності – в сферу свободи духу й відпові­даль­ності перед отриманим даром життя. В тій реаль­ності, в просторі уречевленого сновидіння, в порійному дзеркалі густого, надвечірнього світла назустріч русявій дівчинці йде зріла жінка, й страх небуття в ній змінюється радістю невипадкового  впізнавання, можливістю бачити й відчути, як дівчинка знімає сандалі, витрушує з них жовтий пісок і одягає крила...

Що сюди ще додати? У вступному слові до поезії Лесі Лисенко, вміщених на шпальтах «Літературної України» (три роки тому), Павло Мовчан писав так:

«Наше нужденне життя (...) не дозволяє випростатися людині, і вона шукає порятунку. Поетичне слово – непохватне, воно стає ворожбитським, заклятим, бо рятує. Проте для Лесі це не просто психотерапія – для неї поетичне слово набуває вже ознак професійності – до цього її спонукає і хист, і доля...»

Ось на цій межі, де написані пережите, відчутне й зафіксоване на рівні тексту як уречевленого сновидіння перетворюється в п’янку й болючу не уникненність власної долі, давайте зупинимося на хвилю й прислухаємося до голосу поезії Лесі Лисенко.

23-25 ІХ 94
Київ