Леся Лисенко. Поезії
  |
 | Нові поезії
2002 * * * Я, певно, все сказала, що могла – видіння думка не єдна в сполуки, в програмі виринають тільки глюки, а по-старому – все ховає мла. Чи вигин стовбура, чи тінь крила, чи повів запаху, чи марні звуки – але не цілість, й жодної науки не досить, аби вирізнити з тла ті речення, що липнуть, як смола, одне до одного без явної спонуки, душа здригається, холонуть руки і почуття тремка й цільна стріла летить до мет, що їм нема числа, та кілька з них лише моєму луку обіцяно й даровано як злуку мандрівника й затишного житла: хвилює степ сріблиста ковила, в діброві жолудь падає без стуку, в річках латаття, й видно рибу-щуку, в бору стрибає білочка мала, а далі – водоспад живого скла, гірська країна: урвища та луки, і сніг, і цвіт, і відчуття розлуки, яка межею світу пролягла. 12.2001-3.01.2002 * * * Стовбури кленів розміщено з вишуканою свободою – погляд миттєвий втішено природою як нагородою. Зразу за рогом світло спочило нерівною плямою – барва тепла та скромна, не вичовгана рекламою. Пасма ще білого снігу поза брудними узбіччями, просто раптова відлига. Таке буває із січнями. Просто земля зітхнула під багнами, під асфальтами, просто серця здригнулися під зимовими пальтами. 23 лютого * * * В світання водах світ хитне човном, і біль з глибин гуде, як «голос моря», що може звести з розуму, та «ом – м – м…» буддійське в ньому теж пливе прозоре. Бемолі звуку, слова та життя від цілого й на йоту невіддільні. Тремтять вже обриси човна-молільні, от-от ладнаючись до відплиття… 31 березня – 1 квітня * * * Пам’яті Юрка Ґудзя Острів безсоння у повені ночі: зітхнеш – а повітря, як лід. Темряви хвиля холодна шепоче – її не перейдеш у брід. Стиснене серце, зціплене слово і думка в лещатах у туги. Дійсність відвіяно вже, як полову. Вслухаюсь в мовчання друга. Друже мій дальній, друже Ду Фу! Існуєш в мовчанні? Мовчи ж. Не вбгати ніколи в життя чи строфу до болю довершений вірш… початок березня 2003 Присвячую Олегові Лишезі Заплющила очі, долаючи трем, відчула, що маю брата… Ця думка, рядки – це те, чого так бракувало… Брате Лі Бо! Нехай місячна стежка й инші шляхи, що є тут і є в п’ятибарвних хмарах, стеляться тобі срібно… 5 березня * * * Боже мирних дерев, збережи від морозу бруньки, і від вітру розлоге гілля, і від злого незайманий стовбур… ТРОЄ ДЕРЕВ Ясен. 1974 Рясний, зелено-яснозолотавий, у пору цвіту він світився, наче філармонійна люстра, ще й постави препишної він не втрачав, тим паче верх не хилив від вітру чи від снігу. … На п’ятім поверсі, під дахом, на балконі я вторувала Шуберту чи Грігу із почуттям таким, як на пероні перед отим, що йметимеш любити: мандрівка, думка, музика та слово, та спалах почуття несамовитий, та річка, лука, бір, гайок, діброва… 2 березня Акація. 1996 Суху й сувору графіку акації пом’якшив ледве пензлик сніговий, тож сумувати геть немає рації, і сніжним Божим подихом зігрій недуже серце в мряці за грудниною, що замерза на мить чи на віки і знов стискається, спонукуване дниною яка китує біло всі шпарки. 3 березня Абрикос. 1980 – 2003 Це дерево – коли воно розквітне і як не вирветься душа його назовні матеріальною духмяністю… І повні світіння цитринове в смерку квітня великим колом низько на бузковім невірогіднім тлі чи не модерну – цей вибух творчости долає легко скверну гріхів і розпачу, знайому вже й Сіркові… 3 квітня * * * Ще чверть години в літеплі дрімання, в самодостатності незвершеного сну, - й блакитно-біле молоко світання заллє із ночі вибляклу стіну. А за Дніпром жовтогаряча сварга вже починає колобіжний рух, розвіється невимовлена скарга, в благоговінні затріпоче дух знов зачудований до решти світотвором… Мережка чорна верб на островах ні, не жалобна. Володіє зором той, хто втопив у захваті свій страх… 4 квітня * * * Від паляниці місяця ти й крихти не вломиш, а проте скоринки блиск і хатній дух чуттям усе ж приступні, ти вдома, і не треба десь там бігти, і скапує поволі ярий віск, і в цьому світлі мріють перші ступні драбини янголів. Хоча не в змозі мова без уйми Божу суть в собі вмістить, століттями краплина по краплині людське наповнюється духом слово – ще ласки Божої триває мить, від праотців біблійних і донині. 19 – 22 квітня * * * Йдеш від ріки – несеш її на шкірі – зимовий холод чи квітневий запах, і сонце, хмари, вітер, тиша – в мирі із дрожем вдячности – як квітка в лапах почвари недовершеного духу, що на любов чека й розчаклування, звук ефемерний досягає слуху – Любов, яка заступить всі кохання… 29 квітня * * * Присвячую Юркові Ґудзю Слова усі банальні, коли вдруге квітують абрикоси й вишні теж. Як боляче, що мова недолуга й безсила там, де вже немає меж. У нашій вірі безневинно вбитим притулок мирний є в її садах, і там ласкаво цвітом вишні вкрито на віки вічні передсмертний жах. Мій друже дальній! Ні, немає туги, лише одна краплина гіркоти, бо я отут залишилась без друга, поки ти там сотворює світи. 2 травня * * * Вода під кригою вже не холоне далі – триває в’язко у рідкім кришталі, а біль під спокоєм жере зісподу – його інакше створено, ніж воду... Грудень * * * Облетіли абрикоси, нині вишні облітають, яблуні стоять в пишноті, кучерявиться бузок – ще одна весна ряхтлива облітає, пролітає, до кінця та до початку наближаємось на крок. Після блискавки та грому, після шуму дощового розспівались соловейки і трава росте рясніш, а чуттєва буря-втіха обминає, проминає – вже прийшла пора ладнатись нам до зяючих узвиш. В кожній квітці, у краплині – радість, а не насолода, вітер віє, сонце гріє – не розпалює, о ні. Ласка, всеохопна ласка огортає, пригортає, з нею легко линуть, плинуть уйми та рясноти дні. 10 травня * * * Немов метелик і скрипальки п’ясть тріпоче творення, стинається творіння, чуттям неназваним вчуваючи одвічну гармоній сув’язь, зв’язаність світів… Все доконечне, як вітрильна снасть. Коли до неї додаси ще вміння, то хвилю в лет долатимеш зустрічну, а вже душевний трем – і поготів. червень * * * Присвячую Миколі Пшінці Ось човен. Річка в серці України. Рибалка з вудками чи з пензлями митець – він вирушає в осінь навпростець такої пишної і золотої днини. П’янке повітря, ширші видноколи, рясніють плодом і думки, й сади… І так воно пребуде назавжди у свято вересневого Миколи. 5 вересня * * * Під навалою ранку живіше задихала річка, і поверхня води вже парує і пара у вербах кучерявиться кронами, потім і сонячну грудку розчиняє дощенту, і сяяння срібне вбирає очі й душу… Це втіха. Чи, може, пожертва… 25 вересня * * * …відложім печаль… Я відкладу весь клопіт цього дня, бо дощ і вільгість – це дарунки добрі, впритул негода наближає обрій – і прихищає як мале ягня в господі – не в оборі, серед Інших, що десь вгорі щось мовлять невідоме, але невдовзі розумієш: тут ти вдома, удома тут так само, як у віршах... 9 жовтня * * * З такою ніжністю туман торкається обличчя, що лиш за хвилю відчуваєш холод… Так тепло затуляє очі, так дбайливо оберігає від навали вражень… Відділеність і відчуття… Неназване, яке є радість… Листопад * * * Як затишно заснув цей пес холодної осінньої днини на доглянутому газоні біля кав’ярні ясно-брунатний на зеленому згорнувся в досконале коло задня лапа – це символ ян вдоволений писок – інь під заплющеними повіками тепліє відсутність снів чисто тобі дзен (чань) навчайся 14 жовтня
* * * Забудеш все: і голос, і слова, Лише згадаєш: серпень був, як вершник, Заносилось на дощ… Дивак і віршник Прийшов вночі і руки цілував. Згадаєш їжака, що я приніс… Леонід Кисельов Неба багато… і синь, і глибінь ніжністю хмар утишені-втішені, білим і сірим … Вершником спішеним ти з їжаком. Зачаклована тінь із шістдесятих… На дощ все заноситься… Голос ширяє у небі без тіла… І не забулись слова. Не зітліло те, що із серця до іншого проситься… 15 жовтня * * * Присвячую Костеві Москальцю … ми просто одне покоління... читали ті самі книжки по-російськи й по-польськи навколо була тристолітня імперія та ж а жити нам випало не біля моря за словом поета хоча й у провінції різних часів і народів це був суходіл дуже давній там подих і дух забарвлення й звук кров і попіл усе коливалось немовби гаряче повітря над ґрунтом яловим спиною торкались шорсткого незрушного муру очима торкались шорсткого незрушного муру тож ми відвернулись нечемно від стін вавилонських і декотрі очі спустили а дехто підвів заходились зводити різні примарні будівлі хто вежу хто хижу а хто ластів’яче гніздо… Грудень 2004 * * * Присвячую Василеві Стусу Фініфть, і філігрань, і зернь, і скань – золотника мистецтва стародавні – оздоблюють лютневий зимний день; найменша гілочка, шпичак і загорожа блищать під сонцем досконалим твором, а дріт колючий – янгольський вінок; поближче нахилися і побачиш: уся пишнота з голочок дюймових, вони б діймали глибоко, до крови, коли б були не спогадом минущим, а з криці вбивчої і щирої, як біль. Лютий * * * Вітер змушує рухатись слабку вологу галузку, калатальця землі та неба лагідно випробовує; синь порцелянову неба розбив на блискучі друзки, марно ховаючи тріщини хмарою фіалковою. Кожний холодний ранок – мимовільне зітхання Боже, дар отверзання зору отримано не по заслузі, ласка скресання слуху й ніжність дотику гожа, милість озвучити слово в розмислі, в радощах, в тузі, нюху примха та клопіт, свіжість смаку й – глибинно – дозвіл битися серцю, думці ширяти воля, спізнати кохання розкіш, гіркота знати провину, випробування суму, розпачу, сумніву, болю – в просторі існування, в обширі відчування будить вологий вітер, гріє проміння раннє. 7 квітня * * * Блищання річки – ока сторожкого це полиск. Лащиться вода, мов свійська, до сонця мружиться чи до нікого, вологого під руки суне писка. Так лагідно наблизилась до греблі – між зіллям риба схованки шукає. Так мирно топить острови та верби, так легковажно човники гойдає. Істото, сутносте, водице, річко, ти відсторонена, ти непорушна, ледь блимає під сонцем сонне вічко. І чути, як зітхає вітер скрушно. 13 квітня * * * Завзято абрикоси крутять дульки темночервоних пуп’янків – не взяв їх приморозок пізній. Цвіту мулько в цупких обгортках і кортить – до трав схилитись і осипатися біло, бо це – доба цвітінь, і Оріон підніс свій лук і цілиться в світила, відчувши благість, знаючи закон. 17 квітня * * * Шкірка води чи шкоринка – щоденна інакшість: збрижена дрібно, сіренька як хутро, чи синя; збурена вітром, у зморшках глибоких, колюча; напнута шовком небесним, лискуча, гладенька; і найніжніша – повита прозорим туманом, пасма парують до сонця, зворушлива м’якість вільно обійме і звільнить від денної злоби... Це тільки шкіра, під нею – незмінне, одвічне, ясно-брунатне, глибоке Дніпрове єство... 14 червня * * * Розкоші доторку дніпрової води, серпнево-теплої, шовкової, м’якої... Зусилля руху в невагомості води умиротвореної, тихої в заплаві... Довіра до глибокості води... Ти – серед плеса, а душа – у Бога... 15 серпня * * * Та який же на початку літа оксамитовий горобчик на стежині глянеш і тепло відчуєш в пальцях десь колись щастило доторкнутись 15 червня * * * Земля вже не очікує нічого... Скрізь порожнеча більша, ніж відсутність густої крони... Мокрий чагарник. ґрунти у барві гною, буре листя, старе бадилля... Виросла трава уже вчетверте, та її буття не знає, що то завтра... Угорі сліпа речовина сліпучо-біла... Заціпенілим байдуже, що буде: чи сніг, чи дощ, чи то зненацька промінь... Жовтень 2005 * * * Самотня пір’їна снігу кóвзає тихо в повітрі, із вій самотню краплину рука несвідомо витре, сніжисті небесні крила пустять самотній промінь, такий невагомо-білий, напевно, не промінь – спомин, води крижана шкуринка тут матова, там блискуча, стрімко здіймається білість, як засніжена круча. Хоч закидатимеш голову, та не побачиш краю: тут заблизько підніжок Божого небокраю. 5 січня * * * Молитва – тиха схованка скорбот, молитва – вдячність і молитва – звичка, чи то мінлива, чи незмінна річка заздалегідь готує поворот. Чи скоро трапиться незрушений граніт, реальність доконечности й свободи, і не повернуть ще раз вільні води – ударять сторч в розпечений зеніт? 25 січня * * * І чим же ти різнишся від крота, що на міськім проспекті опинився, хоч не було на те його воління? Жахнувся він: речовина не та, і, бідолашко, зовсім розгубився – тут не потрібні всі його уміння. Не можна землю лапами гребти і досконалий нюх тут просто зайвий, слух нівечить навала дивних звуків. І де поділись інші всі кроти? Їм не пробитись крізь асфальт і гравій, не подолати шар твердого бруку. Тут треба зору, та сердешний кріт його позбавлений, то що йому робити? Він – тільки здобич чи смішний курйоз. Тут просто інший неприхильний світ, в якому лиш зоологи та діти – єдиний виняток з переліку загроз. І, може, віднесуть його туди, де рід кротячий житиме завжди. 2 лютого * * * Щовесняне зворушення води у тілі зворушило кров заспалу і невиразне прагнення повстало, із юності ринуло враз сюди – любові сила й досі ще не збута, хоч переважно вже метафізична, та як тоді отерпли руки звично, щоб до грудей дитину пригорнути. 11 квітня * * * Присвячую Юркові Ґудзю Стрімко, мій друже, цьогоріч усе промайнуло: цвіт абрикоса під снігом квітневим, вишень білопінність, і яблунева рожевість, і безум бузковий, й акації сяйво, мліє жасмин, і пишаються рожа й шипшина, липовий запах дощу на завершення цього шаленства; ще тільки червень на злеті, то що означає цей запах, юності шал, а чи мудрість, що весен так мало? 8 червня * * * Білим пензлем, мимовільним рухом на небесній тверді хмарні смуги, ледве чутний шепіт хвиль і зілля, під ногою трави, рінь, ковбані, і грузька земля пройшла водою, і сипкий пісок теплом просякнув… 28 червня Молитва луки * * * Дрібний мачок… Пелюстки, як повіки найменших янголів… Метеликом тендітним серед сузір’я зел злітає тріпотливо… У рідкісний червоно-чистий колір Господь минущу квітку одягає…
* * * Синьо-фіалковими джмелями ваговито цвіт чорноголовки у траві сидить – гуде пухнасто… І якщо людське не бачить око ультрафіолетового жару, то смиренно треба зрозуміти, не для тебе це, а для комахи – зір Творця торкнувсь очей джмеля… * * * Благочестива золота медунка… Ця хмарка хрестиків на зелені ясніє, щоб око запахом також розкошувало... * * * Щавель підносить канделябри квітки у кольорі свічок єрусалимських – осяяти зелений простір луки, сполохати спекотну дрімотливість… * * * Найбілішою білістю сяють щити деревію, стрімко піднято вгору мечі подорожника тьмяні, як у дамаських клинках, колові візерунки ледь видно… Це – найстійкіше лицарство, невтомне в хрестових походах, знає гоїти рани, ще й крівцю спиняти уміє… * * * Миколайчики іще не назбирали кольору небес. Іще потроху сива зеленавість гусне в синій, але в зелень зел дають відтінок першої блакиті Великодня…
* * * На луках буйних, що коси не знали, палає полум’ям ромена жовте око, пелюстки сяють біло – чисті ризи – неначе осені ніколи вже не буде… * * * Нарешті й на петрів батіг, на темну зелень пагонів тугих небесне милосердя впало синню … 2 липня * * * Осеніє, вода видихає літню душу, ніщо не спиняє цей віддих, довгий, довгий, а потім – затримка дихання: 1, 2, 3, 4, 5, 6, жовтень, листопад, грудень, січень, лютий, березень, і неймовірний, запаморочливий вдих весни. * * * «…по родной стране пройду стороной, как проходит косой дождь…» (Сергій Єсенін) ? «…стороною дощик іде, стороною, та й на мою роженьку червону… та й на мій барвіночок зелений…» Краєм пройшло, стороною, наче дощ у купальськім заклятті, і зелений барвінок, і рожа залишились за смугою крапель, і не знати, чи розум подужав, і не знати, чи серце здолало, чи урок розпізнала я слушно, чи закляття молитвою стало… 11 вересня 2006 * * * Закинеш навзнак голову й верхів’я акації гойдає хвиля вітру. І де, розважуєш, птахів отих ночівля, що тут днювали? Хто нам сльози витре, навіяні отим зимовим зимном, яке на хвильку зволожило вії? І хто розв’язувать таємну сув’язь сміє усього, що так дивно і предивно в щоденності, отут і зараз, грає, приступне відчуттям п’ятьом і вірі, коли за водами нічний туман світає і барвляться хмарини мірно-сірі, і знов з’являються птахів спочилих зграї, і навертаються слова молитви щирі? 30 січня Перевізник метро Занурення в товщу землі не минає ніколи даремно: це знають малесенькі діти, коти та собаки. Там духи печер – всі ті олені, зубри та лосі, всі мамонти, риби й птахи, намальовані вправно руками людей з Кроманьйону чи неандертальців. В тунелях – породження Геї: сторукі, титани, уся потойбічна безодня, всі міфи хтонічні. Там ерос розлитий – усе це вглибання, ховання, туління і сніння. Метеликом блима каганчик отам під повіками – в тремті та в остраху дива. 1 лютого * * * В параболічному світлі білого ліхтаря сиплеться сніг безвідносно, наче безжальний пісок. Перевернули годинник й годі дізнатися нам, скільки у ньому лишилось часу, і світла, й зими… 2 лютого * * * Цукрова тиша снігової ночі… Невинний сніг пухнастий, ніби персик… Глибока білість тішить, як безпека: слідів немає і мороз не тисне, і на місцях всі тіні в світлі сніжнім… 3 лютого * * * Рипить сніжок і мій сліпий собачка трюхикає, вслухаючись у рип: для невидющого теж є мороз і сніжність… 7 лютого * * * Коралові ліси знетямлених дерев в лагунах лютого. Морозяне повітря ламає промінь сонця, як вода… 15 лютого
* * * Розкіш тілесна підводних едемів, пишнота квітів-тварин і прозорих створінь мерехтливих, риб карнавал венеційський – все дивно подібне садові думки, де слів трансцендентне буяння й плетиво розмислів втіху чуттєву дарує. 17 лютого
* * * Коли березневе сонце втопити у хмарі снігу – на тлі сліпучого неба стануть сніжинки сірі... Наче північний заєць встигли змінити хутро... 31 березня * * * Акація препишно розцвілась... Міські птахи не важаться співати в духмяних білих джунглях. А учора до неї прилетів строкатий дятел... 6 червня * * * Мій болю! Сороковий рік тягнуся я в пустелі за тобою, до нарікань моїх уже ти звик і, мабуть, поглядаєш із журбою як, спотикаючись, уперто я бреду, по крапельці видушуючи пиху, переплавляючи у тиглі цю біду, і зі сльози пишу молитву й втіху. І не обіцяно мені землі за водами місцевого Йордану, і купина в огненнім кришталі навряд чи явить істину жадану. Далеко час пророків і царів, і суддів, й катакомбних страстотерпців. Біль залишається, а вибір – й поготів, й покора тепла проростає в серці. 27 червня * * * Присвячую Юркові Ґудзю Яка дорогоцінність – мати друга, що він сотає з неба нитку слів! Тяжить твоя відсутність, як недуга, сама кермую в морі рваних снів. Іще до обрію лишалося півпруга, а ти вже ангелом скривавленим злетів. 27 червня * * * Поки я плавала, тут пролетів літак, залишив на блакиті хмарну смугу – цивілізації ясний наочний знак, шлях прямовисний від очей до пругу, дарунок мрійникам, що у траві навзнак блукають в небі думкою і другу реальність творять, і всесвітню тугу пускають птахом... На звичайний смак це надто романтично, й тільки другу покажеш цей кунштюк або трик-трак, довіри вияв і чуття напругу, й самотні розмисли та радощі – ще б пак. З мрій облітаючи, як самосійний мак, долаєш у терпінні Калі-Югу. 10 липня * * * То яким же було те зимно засновку неіснування, коли хмаркою Божого видиху цей заістнів Всесвіт – зрідженнями і згущеннями враз постав часопростір, Божого слова вологою визбиралась вода. 17 липня Лікарняні рядки За Щекавицею небо синім сплива Дніпром, у вересневому ширі срібло і прохолода. Солонувата осінь наче це справді бром, може вкоськати нерви, тільки не біль – а шкода. У завіконних висях хмари такі м’які, наче плюшове тільце Паця чи Вінні-Пуха. В ліжко ти їх не візьмеш, хоч би взяла залюбки, а до зітхань прихилять кругле хмарове вухо. 10 вересня – 25 жовтня * * * Хмара за хмарою, сіра за сірою вітром як річкою плине. Хвиля за хвилею, вдихом за видихом перебігають хвилини. Мартин за мартином, жовтень за вереснем з криком майнули у вирій. Думка за думкою білим по білому пише хмарини сірі... 24 жовтня * * * Холодна ніч в затоці залишила листків вербових давньоруський флот. Як гордо вигнуто носи вузеньких лодій! 24 жовтня * * * Прокинулась уранці – диво хмари і диво променя явив Творець, і диво змінності, і барви, і подоби, і в теплий світ вологости та пари душа за поглядом шугнула навпростець, відкинувши суху луску хвороби. Мій Творче, дякую за всім приступне диво, зате, що в серці світу – небеса, за подарунок думки, зору, слуху, за те, що з хмари лине жизна злива і що поєднує тонка лісá Твоє Творіння із Твоїм же Духом. 24 листопада * * * Звуки міста опівночі сколочують сни найближчих: машин потривожених лемент, вибух петарди чи сміху, з’ясування стосунків, співи, валування собак чи нявкіт, тиха чиясь розмова, чиєсь відчайдушне волання, вибігаєш у ніч – порожньо, порожньо... О третій годині ночі майже всі вікна темні, уже коханці поснули, ще сплять водії тролейбусів, хіба що виходить хтось там із хворим, стареньким песиком... О, майже тиша навколо: вітер, дощ, завірюха, підступає поволі до серця хвиля-повінь безсоння – порожньо, порожньо... 6 грудня
2007 Неопалима купина Колись в кущі колючої тернини вогнем життя палахкотів Творець, а згодом з терну сплетений вінець поклали на чоло Боголюдини. І патериці силу дав Господь життя водою змить пустельну згагу, а згодом вдягнутий у зéмну плоть він обіцяв навік втолити спрагу. І хмара та ж, яка Хорив укрила, понад Йорданом сяяла, коли затріпотіли Духа білі крила і Голос, що з пророком розмовляв, знов пролунав із жизної імли: – Мій Сину люблений! – І світ зновá почав. 24 лютого
* * * Погляд у вікно – і раптом хмари, наче слід припливу на піску, і захмарне світло смужку піни на хвилясті контури кладе. Вечір стигне. Смак морської соли вже лоскоче бронхи і гортань, скоро серце-човник заколише темрява в небесних берегах. 26 лютого * * * Вільгість, відлига, цвіль, білість, болото, біль. Тиждень іще до весни, вітер вколошкує сни. Світло вколошкує сум, води – зелений шум. Погляд торкає птах, душу – незнаний шлях, і з молоком ріки сонце зміша залюбки мед весняного дня – так, мимохіть, навмання. Зграй легкокрилих грай зістить квітневий рай. 2–4 березня Пам’яті їжака Не дуже зграбне сіре янголя на сірому світанку відлетіло, залишивши мале колюче тіло, цупкий клубок, іще живий здаля. Вся незахищеність м’якого живота була у крилах, писок небо нюшив, летіли купно атомарні душі – його нащадків мізерна щопта. Дух –охоронець клаптиків землі, трави, верби і сутінків погідних. На кого ти всіх їх залишив, бідних, і хто зігріє корінці малі? Дитинних, вечорових сто потіх вділив ти мимоволі й ненавмисно, як тупотів і форкав серед міста... Не забувай на небі нас усіх. 5 квітня P. S. Між сутінками й пітьмою у небі зорі та хмари, ось бачиш, через стежину їжак покотився тінню. 5 серпня Сюр-реалізм Вийти в серпневу ніч – повітря вже ледь холоне – і зануритися в сюр коників краю міста... 10 серпня
* * * Від весни до весни забуваєш глибину вдихання молодого повітря. Від квітучої липи до липи забуваєш щільність і силу її аромату. Від болю до нападу болю забуваєш втіху полегші, коли все позаду. 2 липня “Портрет митця замолоду” Джойсова дівчина, чиї груди були як крила морського мартина, округлі, білі, м’які та теплі, у яких засвітах бродить вона у мілкому – по кісточки – світлі... 5 вересня * * * Сон – це як сонце, мусиш склепіти повіки, бо сяйво й осяяння очі вбирають, але можуть і вибрати очі, й напевно видушать із них не одну сльозину. Сон – наче спирт, випаровується за тисячну частку миті, останню молекулу не доженеш і думкою, однак спершу припече свіжу подряпину. Сон – наче сіль, розчиняється досконало у масі розбухлих годин, присмачивши чергову страву дня. Сон – це як сон. 5 вересня * * * Що за плечима носиш – міх давкий гріхів, тягар хреста, чи втішну ваготу вже сонної дитини? 6 вересня * * * На плесі біла пір’їна, вчора – сіра, позавчора – мартин. Дрозди зробили зупинку – вкупі з горобцями дзьобають зільне насіння. Підсохле листя лягло під тополю, на буйну траву, плекану зимними росами. Намокне, втоне пір’їна, листок спорохніє, ляже культурним шаром осені. 12 вересня * * * Прохолода ріки просякає крізь мокру шкіру простісінько в душу. Розсіюється в повітрі сонячний жар, у воді розчиняється твердь.... Занурена в дві стихії – у повітря й солодку воду – у яв і сон... 12 вересня * * * Металом грузне час у безборонну плоть, всякає в кров, як сон морочливий – у яв. Натоптано життєвий лантух тим і сим. Чи ще лишилося там місце для пророцтва і для майбутнього? Метал дістався серця? Вересень–січень 2008 * * * Тих кілька щорічних віршів – зернятка, зібрані в плевелах, комусь, окрім мене, смакують? Січень * * * Цупка кваплива заметіль до блиску білого натерла місячний таляр, темнішає небесний оксамит, коштовність сяє яскравіше... 18 лютого * * * Лискуча вогкість пір’я, пружність крил, опуклі згортки білого латаття – у дощовому світі білі гуси в собі сховали світло і тепло. 19 серпня * * * Динну скибку місяця присмачено терпкістю осіньої тополі, свіжістю вечірньої води… Жовтень * * * На мент один майнуло пірце – ніби ковзнуло з неба схилом неозорим перед утомленим і неуважним зором – зблиск білості без вади та без хиби. Квітнева ніч, жовтневе надвечір’я, липневий день і ранок крижаний, далекий овид, затишне подвір’я – осідки знаків. Тільки не жени хвилину й хвилю, що підняти може хоч трохи над минулим і майбутнім, над перетравленим і перебутнім, бо день позначений для себе має кожен. Подякувавши тіням незабутнім, бери дарунок, даний подорожнім. Жовтень * * * У самоті, яку з собою носиш, є той, від кого ти залежиш, – Бог, і хто від тебе ще залежить досі, ось приміром, сліпий старенький пес, маленький, як дитя… Жовтень * * * Мережана гілками паволока два білих пуп’янки округлі горне – горби годують небо першим снігом. Молочне небо зупиняє око, а там, за ним, є синє й далі – чорне, все всіяне значками, наче книга. А ми отут, поцейбіч, як щороку: перетирають дні небесні жорна і відволожує горби відлига. 9–10 грудня Аскольдова могила Чи свідомість на мить попливла, а чи радше молитви про спочилих почула земля і зітхнула, ґрунт здвигнувся у відповідь, листя мозаїка тепла візерунок змінила – он жовтий листок трохи зсунувся, вип’яв черевце червоний, брунатний ліг інакше, і я мимоволі змінила кут зору – все завмерло і спокій осінній запав. Чи лежати під білим хрестом, чи в корінні дерев, під асфальтом доріжки, кущем, квітником чи травою чи не байдуже нам? Різнобарвні пахучі листки висихаючи, стануть подібні до чорних човнів, течією знесе їх, якщо не судилось горіти… 2 листопада Жовтнева плавба Вдячним рухом розсуваєш стиглу воду і рясні тільця листків верби й тополі, обираєш духом холод – як свободу – а до часу – ще й м’яке тепло неволі. У неволі плоті молодість минає, звично генна інжeнерія відбору у духмяних розкошах розмаю заганяє розум в теплу нору. Аромат кохання-пристрасти й любови, що колись у греків звалася агапе, вмішано в життя коктейль чудовий, де нове життя бере початок. Та минати згодом має втіха ночі, піт, і клопіт, і щоденний труд світанку – в полудень зуміє, хто захоче, вислухати думку-полонянку. І наважиться побачити буттєве, і закон Отця, і благодать Христову. Як листки осінні несуттєве відпливе, щоб дати місце Слову. І тоді вже не звичайне гріхування, не вибачливі дурні провини плоті, не пусте, буденне, тривіальне постає у каятті й скорботі. А втовкмачена ще з пелюшок гординя і душі зневаженої розпач-пиха, в центрі Всесвіту покинута людина – новочасне тихе наше лихо. Хто ж спроможеться і до якої дати сполучити послух і свободу, до Закону Заходу додати знов живе й потужне Світло Сходу?
* * * О шістнадцятій годині місяць має теплу барву, щойно, щойно він піднявся, ще рум’яний, ще в короні, краєвид зимовий, сніжний він окреслив досконало, і здається, що зігріти він зуміє синій грудень. Та невдовзі вечір згасне, а вночі мороз притисне, і підіб’ється угору під небесну баню повня, стане білою, як крига, й замість теплого обличчя заздрий Каїн там на вилах мертвого підійме брата… 11 грудня 2009 * * * Гніздо, де мешкали писклята слів, осамотіло, не несе поживи крилатий батько, шовкогруда мати не пригортає, не голубить їх. Тихенько сплять сердешні пуцвіріньки, хіба розбудить ангел – чи на гіллі, чи вже на хмарах… Серпень
Деінде Осібна сосна, де чатувала чапля, вдилялася пильно у товщу води крізь лискучу поверхню. Закрут стежки, де мріяв метелик, склавши крила доземно прадавнього крою плащем. З якого тисячоліття ця срібна фібула? Відлам повітря, де тиснулось сонце, вгрузаючи в шкіру вагою і жаром проміння. Тепло під повіками, де вирізнялись на чорному сяйному тлі всі писемності світу. З якого тисячоліття ця срібна фібула? Шумерські клинці і гачечки івриту, арабські френдзельки, кілечки вірмен і грузинів, античне колони й колеса, і руни, і черти, і різи, і знаки солярні, і символи ниви й води… З якого тисячоліття ця срібна фібула? Серпень До (фуга) До того щенту, що на денці досвіду, дістанешся, або ні… Хто та, що дощем до щему доповнила чашу, чи… Ні, не доскочу, де донесхочу чуд… Серпень * * * Сухозілля й зелену траву комашина лапка відчує, наче минуле й майбутнє. Вересень * * * О Господи, в тісноті тіла Ти дав п’ятьом чуттям спізнати простір, глибінь води та широчінь долини, висоти гір і височінь дерев. Із Твого світла заяріло світло Твоїх світил і незглибимим Духом вселенський обшир вибухнув життям. Вересень * * * день гусне в ніч стиха так само у холод осінній гусне вода хвилю хвилини долати й досі не важко але вже потребує зусиль проте прохолодна щільність ще втішна Вересень * * * осамотіло тіло його прихистили вода і повітря тепла земля зимний сніг м’яка трава шорстка кора а душа й досі в Божому небі Вересень
* * * як біло сяє абрикоса цвіт напровесні і як горить його лимонно-жовте в сонці листя коли надходить осінь свято для серця й для очей те саме проте чи зав’язь зелень плід духмяний те саме що строкатий падолист і гумус Жовтень * * * Коли з-за хмари випорсне проміння, одразу пригадаються слова: “Дух віє там, де схоче”, та ще й інше: “осяює всіх рівно сонце Правди”. Це Божий погляд, що до нас звернувся, – чи зможемо прийняти благодать розгрішення, покути та молитви? Молитва скараних за правду – соломинка; котрась ламає спину тих верблюдів, які історію волочать у пустелі. Молитва праведних у серці – крапелинка; коли доповнюється вщерть офірна чаша, дійсняться чуда, змінюється світ. Молитва милосердних – як пір’їнка, найлегше вгору йде і найм’якіше лягає на тисячолітні рани… 28 листопада * * * Теплий грудень, млява мжичка, небо – срібло потемніле, задрімали старокиївські горби. Кострубата груша-дичка, розпорошене світило, настовбурчились граки і голуби. Жити – це набута звичка: повправляєш душу й тіло і навчишся не казати “От якби…”. Тож плетеш за вічком вічко візерунок чорно-білий, зігріваєшся, як мокрі голуби. 7–8 грудня * * * Горби своє хутро прив’яле їжачать, і так тріумфально підноситься міст…. Цей захід червоний і жовто-гарячий писав божевільний експресіоніст. Поглянеш – і живчик шалено заскаче, немов розгортаєш небачений лист – ці знаки червоні і жовтогарячі писав божевільний експресіоніст. І острах побожний відчуєш, неначе палає комети розірваний хвіст – жарини червоні і попіл гарячий писав божевільний експресіоніст. Кріпись і надійся в любові, тим паче даровано нам терпеливості хист, і, може, душа наша жовтогаряча – отой божевільний експресіоніст. 29 грудня
|
